Читати книгу - "Джерело"

Цього вечора Рорк прийшов до замкненого бюро Камерона. Він не увімкнув світла, а розпалив вогонь у пічці Камеронового кабінету і почав вкидати туди вміст шухляди за шухлядою, не дивлячись на них. Папери сухо потріскували у тиші, у темній кімнаті здійнявся слабкий запах плісняви, вогонь шипів, хрускотів, спалахуючи яскравими язиками. Іноді білий клаптик з обвугленими краями вилітав із полум'я. Рорк заштовхував його назад кінцем металевої лінійки.

Це були креслення відомих будинків Камерона і незведених споруд; синьки, помережані тонкими білими лініями опорних балок, що десь іще й досі стояли; там були угоди з підписами відомих людей; а інколи в червоному сяйві на пожовклому папері на мить з'являлася семизначна сума, з'являлася і зникала у слабкому спалаху іскор.

Зі старої течки з листами вислизнула і впала на підлогу газета. Рорк підняв її. Вона всохла, пожовкла і ламалася у його пальцях. Це було інтерв'ю Генрі Камерона, датоване 7 травня 1892 року. Там писалося: «Архітектура — це не бізнес і не кар'єра, це хрестовий похід і посвята щастю, що виправдовує земне існування».

Рорк зібрав усі недогризки олівців із Камеронового столу і теж пожбурив їх у вогонь.

Він стояв біля пічки. Не рухався, не дивився вниз, лише відчував рухи сяйва і бачив слабке тремтіння полум'я бічним зором. Він дивився на ескіз, що висів на стіні перед ним, так ніколи й не побудованого хмарочоса.

Пітер Кітінґ працював у Франкона і Геєра третій рік. Він ходив із високо здійнятою головою, завчено шляхетно випростовуючись; він скидався на картинку успішного молодого чоловіка з реклами найдорожчих бритв або машин середньої вартості.

Він добре вдягався і пильнував, щоб інші це помічали. У нього була квартира неподалік Парк-авеню, скромна, але модна, він придбав три цінних гравюри і перше видання одного класика — після купівлі він книжку не читав і навіть не розгортав. При нагоді Кітінґ супроводжував клієнтів у Метрополітен-Оперу.[4] Одного разу він з'явився на костюмований бал митців і влаштував фурор своїм костюмом середньовічного каменяра, обтислим одягом із пурпурового оксамиту; його згадали на сторінці світської хроніки — це була перша згадка у пресі про нього, — і він зберіг вирізку.

Він забув про свій перший будинок, про тодішній власний страх і сумніви. Він зрозумів, що все просто. Його клієнти погодяться на все, якщо він запропонує їм показний фасад, величний вхід і королівську вітальню, що неабияк вразить їхніх гостей. І це діяло на загальне задоволення: Кітінґ не переймався нічим, аби лише його клієнти були задоволені; клієнти теж нічим не переймалися, аби лише їхні гості були вражені. А гості взагалі нічим не переймалися.

Місіс Кітінґ здала в оренду свій дім у Стентоні та переїхала жити у Нью-Йорк до сина. Він не хотів цього, але не міг відмовити — вона його мати, і він не мав права їй заперечувати. Він зустрів її з певною втіхою; хотів вразити своїми успіхами. Але вона не вразилася; оглянула його кімнати, його одяг, його чекові книжки і мовила: «Поки що, Пітере, може бути».

Одного разу вона прийшла до нього на роботу, а за півгодини пішла собі геть. Того вечора він мусив півтори години просидіти нерухомо, стискаючи кулаки та потріскуючи кісточками пальців, вислуховуючи її поради.

— Цей тип, Візерс, носить набагато дорожчий костюм, ніж у тебе, Піті. Так не можна. Ти повинен дбати про свій престиж в очах цих хлопців. А той малий, який приніс тобі синьку, — мені не сподобалась, як він до тебе звертався… Ох, нічого, нічого такого, але я за ним поспостерігала б… А той довгоносий тобі аж ніяк не товариш… Я просто знаю, байдуже як… будь обережним із типом, якого вони називали Беннеттом. На твоєму місці я позбулася б його. Він амбітний. Я бачу ознаки…

Потім вона запитала:

— Ґай Франкон… у нього є діти?

— Донька.

— Ох, — сказала місіс Кітінґ. — І яка вона?

— Я ніколи її не бачив.

— Але ж, Пітере, це просто неввічливо, що ти не доклав зусиль, щоб познайомитися з родиною містера Франкона.

— Вона вчиться десь у коледжі, мамо. Колись познайомлюся з нею. Уже пізно, мамо, а завтра на мене чекає багато роботи…

Але він думав про цю розмову вночі, а також наступного дня. Він думав про це й раніше, до того ж часто. Він знав, що Франконова донька вже давно закінчила коледж і зараз працює в «Знамені», де веде маленьку авторську колонку про домашній інтер'єр. Більше він нічого про неї не довідався. Здавалося, у фірмі ніхто її не знає. Сам Франкон ніколи про неї не розповідав.

Наступного дня, за обідом, Кітінґ вирішив заговорити на цю тему.

— Я чув хороші відгуки про твою доньку, — сказав він Франкону.

— І де ж ти про неї чув? — зловісно запитав Франкон.

— О, нічого такого, знаєш, як це буває — щось десь почув. Вона дивовижно пише.

— Так, пише вона дивовижно, — Франкон зціпив уста.

— Справді, Ґаю, я дуже хотів би із нею познайомитися.

Франкон поглянув на Кітінґа і втомлено зітхнув.

— Ти ж знаєш, вона не живе зі мною, — сказав він. — Має власну квартиру — не певен, що пам'ятаю адресу… Гадаю, якось ти познайомишся з нею. Але вона тобі, Пітере, не сподобається.

— Стривай, чому ти так кажеш?

— Це одна з таких тем, Пітере… Боюся, що як батько я зазнав тотальної поразки… Скажи, Пітере, що каже місіс Маннерінґ про новий проект сходів?

Кітінґ відчув гнів, розчарування — і полегшення. Він дивився на опецькувату фігуру Франкона і розмірковував, яку ж зовнішність мала успадкувати його донька, щоб викликати таку відверту нехіть навіть у власного батька. Багата і страшна наче гріх — як і більшість із них, вирішив він. Але думав, що одного дня це його не зупинить. Він лише тішився, що цей день відкладено. Раптово у нього спалахнуло бажання відвідати Кетрін.

Місіс Кітінґ зустрічала Кетрін у Стентоні. Вона сподівалася, що Пітер забув про неї. Зараз вона знала, що не забув, хоча й рідко згадував про дівчину і ніколи не запрошував до себе додому. Місіс Кітінґ не називала її імені. Але часто тріскотіла про дівуль без копійки за душею, які ловлять на гачок блискучих юнаків. А також про перспективних юнаків, що їхні кар'єри зламало одруження з «неправильними» жінками; вона читала йому кожне газетне повідомлення про знаменитостей,