Читати книгу - "Бойня номер п'ять"

Після того, як трохи пізніше в Дрездені було розстріляно бідного шкільного вчителя Едґара Дербі, доктор одразу оголосив його мертвим і розламав жетон навпіл. Отаке.

* * *

Після того, як американців згідно з правилами зареєстрували і наділили жетонами, їх повели далі тією самою дорогою, через одні ворота, тоді через другі, тоді через п'яті й десяті. За два дні від цієї миті їхні родини через Міжнародний Червоний Хрест дізнаються про те, що вони живі.

Поруч із Біллі тьопав миршавий Пол Лазарро, який урочисто пообіцяв помститися за Роланда Вієрі. Тепер Лазарро не думав про помсту. Всі його думки крутилися довкола нестерпної різі в животі. Його шлунок збігся до розміру волоського горіха. І цей висхлий капшук катував його, як болючий фурункул.

Поруч із Лазарро крокував приречений на смерть бідолаха Едґар Дербі. Довкола його шиї, поверх одягу теліпалися схожі на намисто американський та німецький жетони. Він сподівався дослужитися до капітана і бути ротним командиром з огляду на свій вік та величезний досвід. І, тим не менш, ось де він був тепер - на кордоні між Чехословаччиною та Німеччиною, і довкола була глупа ніч.

«Стій!» - наказав вартовий.

Американці зупинилися. Якийсь час вони тихо стояли на морозі. Ті бараки, перед якими вони опинилися, зовні нічим не відрізнялися від тисячі інших, повз які їх вели. Але була дуже велика різниця між цими та попередніми спорудами. І вона полягала в тому, що ці бараки мали оббиті бляхою димарі, з яких тепер у чорне небо рвалися іскри, сузір'я іскор.

Вартовий грюкнув у двері.

Ті розчахнулися всередину, і звідти через широкий отвір, зі швидкістю триста тисяч кілометрів на секунду, розтинаючи тюремні ворота й колючий дріт, на свободу вирвалося світло. Слідом за ним молодецьким кроком з барака виступило п'ятдесят немолодих англійців. Вони на все горло співали хор «Гей-гей, усі наші в зборі» з опери «Пензанські пірати».

* * *

Ці хтиві руді вокалісти були чи не найпершими англомовними військовиками, яких було взято в полон у Другу світову війну. І тепер вони виспівували, вітаючи тих, хто потрапив у полон останнім. За ці чотири з гаком роки вони не бачили жодної жінки чи жодної дитини. Вони також не бачили жодної пташки. У цей табір не залітали навіть горобці.

Всі ці англійці були офіцерами. Кожен із них бодай раз пробував втекти з попереднього місця ув'язнення. Тепер вони були посеред моря конаючих росіян.

Вони могли день і ніч рити тунелі. Але, де б вони не видерлися на поверхню, це все одно була б територія цього табору, огороджена колючим дротом, і їх все одно зустріли б відчужені обличчя напівмертвих російських військовополонених. Ці люди не розуміли англійської мови, і в них не було ні їжі, ні цінної інформації, ані планів відчайдушної втечі. Вони могли всі свої думки пустити на те, як би їм заховатися в якійсь вантажівці чи вкрасти хоча б мотоцикл, але до їхніх бараків не під'їздили ніякі машини. Вони могли при бажанні симулювати якусь гостру хворобу, але, хоч би вони й конали, їх звідси ніде б не повезли. На весь табір був один медпункт, який містився в одному з їхніх бараків, і він мав лише шість ліжок.

Ці англійці були дуже чисті, бадьорі, порядні й перебували в чудовій спортивній формі. Співали вони дуже зично і влад. Вони роками щовечора вправлялися і вдосконалювали своє вокальне мистецтво.

А ще англійці роками накачували свої м'язи й підтягувалися на перекладині. Прес у кожного з них скидався на дошку для прання, а кожен м'яз на їхніх литках та плечах нагадував артилерійське ядро. Вони вповні опанували мистецтво гри в шашки, в шахи, у бридж, у крибідж, у доміно, в анаграми, в шаради, не кажучи вже про пінг-понг та більярд.

З погляду харчових запасів вони на той час були найбагатші люди в Європі. Через помилку якогось безіменного бюрократа на самому початку війни, коли їжа все ще доходила до військовополонених, Червоних Хрест був змушений доставляти їм не п'ятдесят, а п'ятсот посилок щомісяця. І англійці так хитромудро заникували ті харчі, що тепер, на кінець війни, у них накопичилося три тонни цукру, тонна кави, п'ятсот шістдесят кілограмів шоколаду, триста сімдесят кілограмів тютюну, дев'ятсот кілограмів чаю, дві тонни борошна, тонна тушонки з яловичини, шістсот сорок кілограмів топленого масла, вісімсот двадцять кілограмів сиру, чотириста двадцять кілограмів порошкового молока і дві тонни помаранчевого мармеладу.

Все це вони тримали в кімнаті, яка не мала вікон. А від пацюків вони захистилися тим, що розрівняли зужиті бляшанки й законопатили ними всі мислимі і немислимі шпарини.

* * *

Німці їх обожнювали. Для них ці полонені були еталоном англійськості. Завдяки їм війна виглядала як щось дуже стильне, логічне та ще й з елементами розваги. Тому німці дозволили їм зайняти чотири бараки, хоча й один міг би вмістити всіх їх. Крім того, в обмін на каву, шоколад чи тютюн німці постачали їм фарбу, будівельний матеріал, цвяхи і полотно на всякий дрібний ремонт.

Англійцям за дванадцять годин до того оголосили, що до них ідуть американські гості. Вони ще ніколи не мали гостей, тому взялися за роботу, як казкові Гноми, й кинулися замітати, мити, шкребти, куховарити й пекти. Вони нашвидку поробили матраци з соломи, торби з мішковини, порозставляли столи, ще й прикрасили їх чим змогли.

І тепер ця зимова ніч бриніла співами, якими англійці вітали своїх гостей. Одяг чемних господарів духмянів запахами того бенкету, який вони щойно приготували. Вони були вбрані водночас як для битви, так і для тенісу чи крокету. Вони були в такому захваті від своєї гостинності і від тих маленьких розкошів, які вони зібрали для своїх колег по нещастю, що, виспівуючи, і не подумали як слід роздивитися цих гостей. Вони й не сумнівалися, що їх слухають такі самі брати-офіцери, овіяні ратною славою і щойно висмикнуті з поля бою.

Вони, не шкодуючи приязні, пригортали до себе американців і спрямовували їх у бік дверей барака. Нічне повітря наповнилося парубоцькими вигуками і фронтовою бравадою. Вони плескали американців по плечах, називали їх «янкі», підбадьорювали їх словами «клас», «класно», запевняли їх у тому, що «фріц уже