read-books.club » Сучасна проза » Розколоте небо 📚 - Українською

Читати книгу - "Розколоте небо"

144
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Розколоте небо" автора Світлана Талан. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 25 26 27 ... 98
Перейти на сторінку:
душі такий камінь, що ось-ось її розчавить. Варя трималася до останнього, але наприкінці весілля камінь розрісся до неймовірних розмірів, і нещасна дівчина знепритомніла…

Василь привів Варю у її новий будинок. Стояла нова весільна скриня, прикрашена різьбою. Її подарував дядько. Там було повно краму. Такому посагу заздрила кожна дівка, але зараз Варі все те було не в радість. Посеред кімнати – новий великий стіл, теж подарунок, власноруч зроблений дядьком для любої племінниці, над ним – нова яскрава лампа. У кутку – новісіньке ліжко з м’якою периною та подушками з гусячого пуху. На них – наволочки, на яких вишиті квіти та пари пташок. Варя з такою любов’ю їх вишивала, уявляючи, як першої шлюбної ночі буде спати на них із коханим. Натомість місце Андрія зайняв Василь. Він уже вмостився на подушках та кличе Варю до себе. Вона мусить перебороти себе і лягти з ним в одну постіль. І буде робити так щодня, до кінця свого життя, бо тепер вона його дружина перед людьми і перед Богом.

– Іди до мене, не бійся, – кличе її чоловік.

А чого боятися? Найстрашніше вже сталося. Варя знімає весільне вбрання, лягає поруч із Василем.

– Моя мила, люба, – він покриває все її тіло поцілунками.

У нього гарячі губи, жаром пашить тіло, а Варі здається, що по ній снують не теплі руки, а холодні гидкі змії. Чоловік тремтить від бажання, а дівчина ніби кам’яна брила. Охоплений бажанням швидше оволодіти нею, Василь не помічає її холоду. Так буває, коли під однією ковдрою, на одному ліжку зустрічаються пристрасть і байдужість. Чоловік займається коханням, а вона лише терпить – не відчула нічого, ніби все відбулося не з нею. Жодна клітинка тіла не зреагувала на пестощі чоловіка, ніби ніколи вона не згорала від пристрасті, не захлиналася від кохання. Все в ній завмерло. Коли стомлений та щасливий чоловік відкинувся вбік, Варя підхопилася, вперше за останній час відчувши полегшення. Вона зняла з припічка чавун із теплою водою, зайшла за піч і довго обмивалася, намагаючись змити з себе поцілунки та дотики нелюбого чоловіка. Але й це не допомогло. Було так гидко, що її знудило, і дівчина виблювала.

Варя довго витирала тіло рушником, потім вдягла чисту сорочку, огледіла кімнату так, ніби бачила вперше. Її омріяний власний будинок здавався сірим та незатишним. Чисто прибрана білена хата, прикрашена новими вишиваними рушниками, бачилася їй склепом.

– Іди вже сюди, – озвався Василь. – Тобі зле?

– Трішки, – відповіла Варя і не пізнала свій голос. Він був глухий, хрипкий, чужий.

Дівчина погасила світло, лягла поруч. Василь обняв її та швидко засопів. Варя ж довго не спала. До неї поступово поверталася ясність розуму. Цієї ночі вона сховала свою надію на щастя у скриню, де вона буде завжди берегти найкращі спогади. Часом зможе її потайки відкривати ночами, діставати звідти сховані мрії, щоб ними жити далі. Заради часу, проведеного з Андрієм, можна продовжувати життя, підживлюючи себе спогадами про коханого. Щоразу воскресатиме ранок, і їй доведеться зачиняти скриню й чіпляти на неї надійний замок – захист від сторонніх…

Село злякано закуталося у темряву ночі. Всім байдуже до розпачу молодої дівчини, яка щойно стала дружиною одного, а подумки була біля іншого. Глуха тиша. Лише вітер тужливо підвивав у димарі…

Розділ 18

Кузьма Петрович уже кілька днів потерпав від несамовитої люті Лупікова. Люди не поспішали писати заяви про вступ до колгоспу. Більша частина незаможних селян без вагань дали добровільну згоду, але ж у них або зовсім не було чого взяти, або ті мали незначні наділи землі. Іван Михайлович ледь не щодня збирав наради, на яких пісочив своїх колег, дорікаючи за бездіяльність. Кузьма Петрович ходив від хати до хати, вмовляючи вступати до колгоспу, але люди не поспішали. Більш помірковані мовчки вислуховували, кивали головами, але все ще утримувалися. Іноді його просто гнали з подвір’я, вкриваючи брудною лайкою. Були такі, що просто його уникали: ледь помітивши на вулиці, зачинялися в хаті. Кузьма Петрович був прихильником поступового вирішення проблем, бо знав: у селі нахрапом нічого не зробиш. Але час спливав, а колективізація пригальмувалася, і цей факт він визнавав. У дечому Лупіков мав рацію, бо плани партії та задачі держави саме вони повинні виконувати на місцях, а все йшло не так гладенько, як хотілося.

Безсонними ночами Кузьма Петрович аналізував кожний прожитий день, прокручував у пам’яті всі розмови з людьми. Він намагався зрозуміти, де схибив, що зробив не так. Можливо, Лупіков має рацію, дорікаючи йому м’якотілістю? Може, й справді треба натиснути на декого? І починати потрібно з Чорножукових – зробив він висновок. Коли піде до колгоспу Павло Серафимович, за ним потягнеться значна частина селян – це було ясно, як день світлий, а ніч темна. Але як змусити розстатися із землею людину, яка всім нутром приросла до неї за довгі роки? Ще очікувати? Немає часу. Притиснути? Можна отримати опір і протест. Хай там як, але потрібно з ним іще раз поговорити. І байдуже, що названий брат. Мова йде про подальше життя країни, її майбутнє, тому панібратство потрібно відкинути геть. Із такими намірами Кузьма Петрович устав рано вранці.

– Снідати будеш? – запитала дружина, яка поралася біля плити.

– Щось не хочеться, – буркнув він, вдягаючись.

– Знову йдеш на цілий день, нічого не поївши, – незлостиво сказала жінка, – а прийдеш, як завжди, опівночі, – говорила вона, але чоловік вже не чув її. Він схопив шапку та кожуха й вискочив із хати.

Село вже видавало свою симфонію звуків: десь зойкнуло біля колодязя цеберко, самотньо цюкнула сокира, подекуди загавкали змерзлі за ніч собаки, замугикали корови. Під ногами Щербака весело порипував сніг, коли він рішуче рушив на вулицю, де жив Павло Серафимович. Кузьма Петрович ішов із наміром поставити питання руба.

Чорножукови вже снували по двору, як мурахи. Ще б пак! Велике господарство потребувало немалої турботи.

– Можна до вас? – запитав Кузьма Петрович, прочинивши хвіртку.

– О! Хто до нас завітав? – усміхнувся Павло Серафимович, йдучи назустріч. – Замовкни, Тумане! – кинув він собаці та звернувся до жінки: – Йди накрий стіл, у нас гості.

Чоловіки привіталися, потисли руки.

– Не треба нічого, – заперечив Кузьма Петрович. – Я до тебе ненадовго.

Павло Серафимович відзначив, що чоловік не сказав звичного «брате», отже, розмова буде не з приємних.

– Поговоримо? – запитав Кузьма Петрович.

– У дворі?

– Так.

– Поговоримо, – згодився Павло Серафимович.

– Не буду тягти кота за хвіст, – почав рішуче Кузьма Петрович, – почну одразу.

– Починай, брате, – спокійно промовив Павло Серафимович. –

1 ... 25 26 27 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розколоте небо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розколоте небо"