Читати книгу - "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію"

Отже студент Перебийніс піде на станцію пішки і переживе при цьому все, що належиться йому пережити згідно з пляном. Доктор Леонардо і прекрасна Альчеста з'єднаються нарешті (при цих словах прекрасна Альчеста соромливо сховала личко між небувалих долонь) в хаті доброго древонасадця на розраду здоровим, повним життям читачам цієї їхньої повісти. Безпритульний велетенко, замість їхати на Ростів, поїде експресом на Москву.

А селянин Черепаха сьогодні вип'є, а взавтра сонний і хмільний, привезе сюди в Слобожанську Швайцарію цілий букет справжнього, свіжого нового життя — якого саме, я зараз не уповноважений викривати.

— А тепер прощавайте ті, кого я любив, і ті, кого я ненавидів. Моє місце тепер у Еспанії і навіть творець мій, вершитель судьбів моїх і фортун, не сміє мене тут затримувати. Прощайте.

Дон Хозе Перейра глибоко зідхнув і провалився, як стояв, в тартарари.

IV

Немов уражені громовицею, стояли герої цієї повісти. Перший опам'ятався учений доктор Леонардо і блискавично одшукавши флякони з йодом і касторкою, кинувся допомагати своєму ворогові. Але було вже пізно. Дон Хозе Перейра з рудим сетером Родольфо, з зауером, з часописом «Червоний Перець» без сліду згинув у тартарарах. Всі тільки чхнули по разу від слідів перцю, та десь глибоко внизу ніби чути було слабкий відгомін ходи й вигуків: «За ногу, херес мадейра, естевано деля мадре, за ногу!» Але й цей відгомін скоро завмер у чорних надрах тартарар.

V

Тим часом на живій землі почалися надзвичайні, глибокі, великої, незмірної ваги зміни. У вогкій високій траві край крижневого озера заграла прикра дисонантна дерчітка, хоча близько за трьома кущами метушилися люди, шукаючи Дона Хозе Перейра. Це перший одгукнувся на ті надзвичайні зміни самотній деркач.* Він дирчав довго і страшно, жовтим оком нагледів у прикорнях трави синього жука геотрупа, що нюхом ішов до свіжої купи кінського гною, подарованого лісовій природі вірним конем Володькою, і жук теж відчув зміни в природі. Глибоко зідхнув жук, набираючи свіжіше повітря в могутні трахеї, зідхнув ще раз і ще раз і зрозумів, що пора не йти, а летіти на солодкий пах кінського яблука. Бржзз! підлетів синій жук геотруп, але зачепився об грубу осичину і ображено впав коло неї. Уставши на довгі жовті ноги, деркач перервав меланхолійну какофонаду і ззів жука, розбивши як горіх його синій панцер — деркачеві кортіло пити, але щось сталося в природі і він знову завів дерчітку в траві коло крижневого озера.

VI

У крижневому озері теж законився якийсь початок. Все воно тихо заросло осокою, осока, як снопи, витикалася на купинах. Тихо жила, вічно плаваючи між купинами, рясна зелена ряска. Кущі верболозу звисли над топкими берегами і половину вкрили невеликого озера — воно було як напівзаплющене густими зеленими віями водяне око. Але око все ж таки дивилося водяною чистиною по середині, малим плесом відбивало небо і в плесі, мов ока ірис, ріс ірис і різак, і рогіз.

Крижні* спали недалеко цього плеса, склавши голови під крила. Найніжніший соняшний вітерець поволі-воленьки, немов дзиґарів стрілка, гонив сонні перісті тіла з-посеред купин на чисте, й уві сні крижні кволо інстинктивно боронилися лапками од пливу і знову, не прокидаючись, запливали між осоку.

Перший прокинувся старий селех, він линяв, йому долігали воші. Старий боєць витяг голову на жилавій шиї, де вже позначалася біла зимова рихва, і вдихнув повітря. Він зрозумів, що прокинувся не від вошей. У природі, в повітрі заходили якісь незвичайні зміни і він не міг довше спати. Він захлопав крилами і засичав. І от недалеко його кахнула молода крижачка, його остання любов і вірна учениця довговічної мудрости.

VII

У кущах, де метушилися люди, уже завмер остатній відгомін Перейрової ходи в тартарарах і деркач оце доїдав синього жука; була тиша, голос крижачки почула прекрасна Альчеста.

– Слухайте, слухайте! – гукнула вона дзвінко і ясно. – Що це за звук? чи то не цей нещасливий еспанець крехче від зусиль, землею видираючись з темних жахливих тартарар на ясний світ вечірній?

– То жаба, – пояснив добрий древонасадець. – Жаби родяться з землі, от як овес, або пшениця після дощу, хоча ніхто їх не сіяв. Жаби крехчуть перед дощем, бо знають, що в дощ народяться нові жаби і буде їм весела кумпанія.

– Ні, то не жаба, – сиплим шепотом трудно вимовив студент Перебийніс. – Я знаю, що це. Дайте мені вашу рушницю. Один, два, три, чотири, сім, одинадцять, – порахував він мідні патрони і взяв з рук доктора Леонардо непотрібну тому берданку.

Ще зміни, надзвичайні зміни в природі не дійшли до свідомости грубого людського орґанізму, і студент Перебийніс не міг їх відчути. Але короткий звук з крижневого озера пронизав йому вуха як клич архангельської сурми. З-за халяви він вихопив фінського ножа і кинувся до кущів. «Не пускайте його, що він хоче!» – кричала, мов чайка, прекрасна Альчеста, що до неї любов стільки поруйнувала молодих доль. Але доктор Леонардо ніжно взяв її за неповторні плечі, легкі на око і важкі, як нагрітий сонцем виноград, у його руках.

VIII

З кущів долетів дзвін і тріск, і хруст, і сік. То студент Орест Перебийніс рубав гілля на засідку — він добрав, що то кричала крижачка і готувався до моменту, коли полетять крижні на хлібні поля. Він забув усе, пожадливим оком він вибирав найрясніші, найбуйніші галузі, рубав їх і складав на купу, аж скоро тільки голова його витикалася з-посеред зеленого полум'я багаття, ніби він сам замірявся себе спалити як індієць на повільнім вогневі вогкого листя.

– Покиньмо його! – стиха сказав доктор Леонардо, – він ще не дозрів до любови. Пам'ятаєш той коридор в очеретах, де він забув про тебе. Ти забула, ти забула сама, що було тоді в небі? У небі летів ключ качок, і Орест забув про Альчесту. Покиньмо його і не заваджатимемо йому божеволіти в кущах край крижневого озера. Ходімо, дорога Альчесто. Ходімо, добрий древонасадче!