read-books.club » Сучасна проза » Львів. Смаколики. Різдво 📚 - Українською

Читати книгу - "Львів. Смаколики. Різдво"

192
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Львів. Смаколики. Різдво" автора Ганна Хома. Жанр книги: Сучасна проза / Любовні романи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 25 26 27 ... 43
Перейти на сторінку:
class="p1">Якось, прогулюючись підвечірнім, уже весняним містом, зупинився. Обернувся до неї, схопив в обійми, тісно-тісно притулив до себе й подивився у вічі. Дивився довго-довго, пильно-пильно. Вона пробувала озватись, щось перепитати, але спинив:

— Тш-ш… Давай просто так постоїмо. Відчуємо цю мить. Ти ж її відчуваєш?

Вона відчувала. Звісно ж. Це було одне з найпотужніших вражень. Дивовижних і неповторних. Здавалося б: що тут такого? Стоять собі двоє. Посеред натовпу. Загублені. Уже начебто й звиклі до обіймів. Але це знову ж таки для стороннього ока: якби хтось раптом звернув на них увагу, то так би міг сприйняти. Для них усе було винятковим. Їх обох обпікало зсередини.

Це начебто скидалося на пристрасть, але та часто сліпа, порожня, скороминуща і має якийсь темнуватий відтінок. Те ж, що було поміж ними тієї миті — та й не лише тієї, — щось більше. Щось дуже свідоме. Дуже Світле. Особливе і неповторне. Як неповторна кожна мить у житті. Не було тієї важкості, яка часом витає над стосунками; почувалися дуже легко удвох.

— Нас може не стати завтра чи післязавтра, розумієш? — казав їй. — Ми є тепер. Насолоджуймося!

Щось було в тих словах пронизливо-страхітливе. Вона ніколи не думала, що її/його/їх може раптом не стати. Бо хто ж про таке думає? Таке й уявити страшно. Власне, він теж не надто над тим замислювався, просто якось чітко те збагнув і навчився жити тією хвилиною, яка є зараз. Саме від того усвідомлення й полюбив ловити вирáзні миті, всотуючи в себе усім своїм єством, гостро відчуваючи кожну. І досі йому те вдавалось. Дуже хотів навчити її цінувати миті. Особливо їхні, котрі вони разом вихоплювали з потоку життя.

Вона намагалася вчитися цього. Пробувала лишати позаду минуле, не думати про майбутнє. Старалася жити тим, що є тепер…

Однак спогади таки обожнювала. Передовсім яскраві, що стосувались його, їхніх зустрічей. У споминах купалась, поринаючи й заново переживаючи те, що мала за щастя пізнати. Приміром, день, коли відтворював її на полотні. О, тоді обоє зазнали неповторних і розкішних вражень… Тоді вперше приїхала у його місто — зустрів її, пішки йшли до нього. Дорогою зазирнули на каву: мимоволі підтримували добрі традиції кавування у затишних кав’ярнях. Та не надто затримувались — поспішали. Обоє хотіли якнайшвидше усамітнитись, випустити на волю тих метеликів. Скучили одне за одним до безтями!

По тому, коли спрагу пристрасті втамували, — завів її у свою творчу майстерню. Розташована нагорі, у мансарді, просто над його квартирою. До неї вели вузенькі дерев’яні східці з коридору. Простора світла кімната у кавово-пастельних тонах, заставлена полотнами в рамах і без них. Вони невпорядковано стояли скрізь: на долівці, полицях, деякі прикрашали стіни. Тут і пейзажі, й міські вулички (на одній навіть львівську впізнала — Вірменську, ще й «Вірменку» їхню зобразив! Знову містична невипадковість?!). Та найбільше було портретів. Переважно жіночих. Деякі — у стилі ню. Коли роздивлялась їх — у грудях стиснулось. Уявилось, як усі ці красиві жінки, дівчата позували йому тут… У їхніх поглядах відчитувалось бажання: він їм подобався. Та як він може не подобатись? Як ним можна не захоплюватись, коли він — такий винятковий?! Черв’ячок ревнощів підточував поза її волею…

— Роздивилась? Як тобі мої апартаменти? Правда — класні? — задоволено проказав.

— Дуже. Дуже класні, — погодилась. Десь так і уявляла його творчу господу, лише не думала про усіх натурниць, що її відвідують…

Раптом погляд зачепився за невеличку картину в кутку із зображенням Фенікса — точної копії кулона.

— Звідки в тебе цей кулон? — спитала, подивувавшись, чому не цікавилась тим раніше.

— О, то наша родинна річ. Довкола неї навіть легенда витає! — хихикнув. — Звісно, правдою це навряд може бути, хоча хтозна! Фенікс дійсно таємничий птах і запросто може притягувати всілякі містичності.

— Звучить інтригуюче!

— Легенда пов’язана з однією нашою прародичкою по материнській лінії та переказується поколіннями. Це трапилось бозна-скільки десятиліть, а може, і століть тому, коли вона була ще юною. По заході сонця у розчинене вікно її спальні залетіла дивна птаха, у дзьобі тримаючи цей кулон. Посиділа на підвіконні, роздивилась довкола, лишила його і, змахнувши крильми, полетіла. Відтоді прародичку бачили тільки молодою, начебто вона не старіла. Звісно, її давно немає. Мабуть. Бо достеменно того ніхто не знає: могили її теж ніхто не бачив. А ще подейкують, що час до часу її помічають у різних місцях — вона раптово з’являється й таємниче щезає. Нібито нагадує про себе, про свою вічну юність. А кулон у неї поцупив хтось із родичів, забажавши вічної молодості, проте такої здатності вже не одержав ніхто. Зате різні містичності до себе ця річ таки притягує. Кулон передають разом із легендою, мені його подарувала мама. Я в неї один, тож лише мені він може належати, тут уже й суперечок не виникло.

— Як цікаво! Принаймні, тепер зрозуміло, звідки в тобі ця таємничість! — усміхнулась. — Від птаха-Фенікса! Лише таємниче не щезай, будь ласка…

— Все може бути! — засміявся у відповідь. — А якщо відверто, то мене іноді переслідують різні дивовижі. От хоч би наша зустріч…

— Яка ж я вдячна твоєму птаху за неї…

Присіла, розглядаючи картину.

— Між іншим, Феніксів я намалював безліч! У мене навіть виставка тих картин була, вони зараз у Польщі.

— …із Феніксами?! — Її очі розширились. Раптом згадала, що відвідувала таку. — Ти можеш собі уявити?! Я тільки на одній виставці картин у своєму житті була, десь рік тому. Точніше, на її відкритті. Там були картини лише із птахами-Феніксами! Це що — твоя виставка?!!

— Так, моя! У Львові, трохи більше року тому, в листопаді! — здивовано звів брови.

— Ось і маємо чергову порцію містики…

— А я все думав: де ж тебе раніше бачив?!! Ніяк не міг згадати! Треба ж… ти була зовсім поряд… Звісно, мусив тебе тоді помітити, вихопити з натовпу твою чарівність! Але тоді я тебе проґавив — був надто заклопотаним…

— Усе обертається довкола твого Фенікса. Він тоді намагався познайомити нас, хтозна, скільки разів те робив іще! Тепер йому нарешті це вдалося…

Якийсь час іще оговтувались. Відтак узялися до справи. Спершу ввімкнув стереосистему, що ховалась у глибині полиці, — майстерню наповнила потужна розкішна музика. То була композиція «Divine»[10] американського гурту «Earth, Wind & Fire». Додав гучності.

— Ти не заперечуєш? Люблю писати під музику! Це — гармонія, електрика життя!

Лише втішливо всміхалася: зачарована була не лише ним — усім, що оточувало його, що любив, чим жив. Світ цього чоловіка був їй близьким, рідним

1 ... 25 26 27 ... 43
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Львів. Смаколики. Різдво», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Львів. Смаколики. Різдво"