Читати книгу - "Вийди за межі. Забудь про успіх – стань видатним!"

Це психічний біль, а не фізичний.

Зрада. Втрата. Відмова. Невдача. Стандартні речі, якими життя жбурляє в нас.

І такий біль глибоко вкорінюється в наше єство. Дуже глибоко. Емоційний біль є всепоглинаючим і сильним. Він не минає швидко. Іноді він залишається з нами назавжди.

Ви знаєте, про що я кажу. Про неприємний бік життя, який ви намагаєтесь забути. Про особистий біль, який пригнічує ваші мрії та амбіції.

Це травма в прямому значенні слова. І вона настільки болюча, що ви зробите будь-що, аби не відчувати цей емоційний біль та стрес знову.

Із часом ви все менше й менше бажаєте брати участь у діяльності, яка може призвести до болю. Зрештою, уникання болю стає підсвідомою діяльністю.

І в той час як ви, здається, зменшуєте кількість болю у вашому житті, ніщо не може бути таким далеким від істини.

Ви просто вчитесь краще приховувати свої емоції від інших. І від себе самого. Ви не говорите про те, що лякає вас найбільше.

Ви стаєте експертом у вдаванні, що все добре. І ви навіть могли б переконати себе, якби не тіні на стіні.

Саме тоді, коли ви думаєте, що знову стали собою, ви бачите тіні, що їх відкидають минулі переживання. І знову повертаєтесь до них.

Насправді їх не існує. Але ви страждаєте від болю, який колись відчували.

Ви лякаєтесь, бо вас учили боятися болю. Ваше дихання та серцебиття пришвидшуються. Усі ваші почуття говорять вам, що зараз настане біль.

Цей страх змушує вас тікати. Тікати від того, чого не існує.

Тіні на стіні крадуть вашу долю.

А що, як очі обманюють вас?

Якщо тіні минулого болю – це лише механічний олівець між коробкою піци і краєм дивана?

Що, якщо тіні не знають правдивої історії вашого минулого? Або повторюють лиш одну-єдину історію болю, хоча ви маєте багато історій успіху та щастя?

Можливо, це лише ігри вашої уяви.

Можливо, якщо краще придивитись, то можна перестати боятись.

Можливо, слід ввімкнути світло правди, і тіні зникнуть.

Усі ми відчуваємо біль. Усі ми бачимо тіні.

Кожен із нас має вибір: жити в тіні чи ввімкнути світло.

Це ваш власний вибір.

Страх є початком посередності.

Він не дає вам бути високоефективними. Він змушує вас почуватись ірраціонально неадекватним і думати, що ви недостатньо хороший.

Саме страх каже вам: «Ви не можете піти на іншу роботу», навіть якщо ваша нинішня – кепська. «У вас є іпотека. Діти. Про що ви взагалі думаєте?»

Саме страх відповідає: «Я боюсь, я не знаю», коли вам ставлять питання, на яке ви не маєте відповіді.

Саме страх поступається зі словами «Боюся, ви маєте рацію», коли факти вказують на точку зору, що відрізняється від вашої власної.

Саме страх відповідає: «Я боюся запитати», коли ви розумієте, що почуєте погані новини.

Ви думаєте, що страх захищає вас. Але він робить вас людиною, яка не може діяти й не ризикує.

А коли ви боїтеся діяти, ви не можете досягти дивовижного успіху.

Колись перемога була єдиним, що ви знали.

Звичайно, ви робили лише один вдих та крок за раз. Але це працювало… ви вигравали. І вигравали поступово.

Усе, чого ви потребували для досягнення успіху, були ви самі.

Єдине, що змінилося, – це те, що світ налякав вас думкою, що ви недостатньо хороший, щоб досягти успіху.

Та сама мужність, що робила вас переможцем у дитинстві, майже зникла до того моменту, коли ви подорослішали настільки, щоб читати такі книжки, як оця.

Але ви можете повернутися до своєї дитячої безстрашності.

Ви маєте все потрібне для досягнення успіху. Ви здатні досягти успіхів, які уявляєте.

Ви це розумієте, так?

Єдине, що стоїть на шляху до успіху, – це ви самі. Ваш найбільший ворог – це людина, яку ви бачите в дзеркалі.

Вас не стримує відсутність вищої освіти, фінансове становище або погані рішення.

Вас стримує страх того, чого ви могли б досягти, якби були впевненим у собі.

Як красномовно зазначила Маріанна Вільямсон у своїй книжці «Повернення до любові»: «Найбільше ми боїмося не власної неповноцінності. Найбільше ми боїмося власної сили. Світло, а не темрява лякає нас».

Усе це – страх свого потенціалу. Лише страх. І він безпідставний.

Час перестати шукати виправдання і стати переможцем над тим, чого ви боїтесь.

Забути про біль і подолати страх – це дивовижні акти мужності.

Усі обставини вказували на те, що Дерек Редмонд переможе в спринті на 400 метрів на Олімпійських іграх 1992 року в Барселоні. Він уже виграв чемпіонат світу, чемпіонат Європи та Ігри Співдружності й побив британські рекорди.

На перших 150 метрах півфінальної гонки Дерек випередив суперників і був упевнений, що встановить новий олімпійський рекорд. Раптом він упав на землю від сильного болю. Його задній м’яз стегна повністю відірвався від кістки. Лежачи на доріжці, він бачив, як помирає його мрія про олімпійське золото.

Коли бігуни перетнули фінішну пряму, медики поспішили до Дерека з ношами, щоб винести з поля. Саме в той момент він зробив те, що назавжди ввійшло в історію.

Він підвівся.

Незважаючи на попередження свого мозку та недієздатність м’яза, що з’єднує таз із ногою, він прокульгав останні 250 метрів до фінішу. Шалено розмахуючи руками, він стрибав уперед на здоровій нозі.

Крок за кроком, відчуваючи неймовірний біль.

До стадіону крізь натовп та пильних охоронців пробився літній чоловік. Опинившись на доріжці, він побіг до свого сина, поклав руку йому на плече й повільно пішов разом із ним.