Читати книгу - "В пошуках Аляски"

Аляска тримала в руці запалену зелену свічку догори дриґом, крапаючи віск на чималий саморобний вулкан, трохи схожий на вулкан з лабораторного набору для школярів.

— Гляди не обпечися,— застеріг я, побачивши, що полум’я наближається до руки.

— Ніч свічу задула. Сьогодні вже минуло,— не дивлячись на мене, відказала Аляска.

— Стривай, я це колись читав. Що це? — запитав я.

Аляска вільною рукою взяла книжку і кинула мені.

Вона впала мені до ніг.

— Вірш,— відповіла вона.— Една Сент-Вінсент Мілле. Ти це читав? Я вражена.

— А, я біографію її читав! Але її передсмертних слів там не було. Я трохи розчарувався. Пам’ятаю, що вона кохалася багато.

— Я знаю. Вона — моя героїня,— сказала Аляска без тіні іронії. Коли я засміявся, вона й не помітила.— А тобі не здається дивним, що ти біографіями великих письменників цікавишся більше, ніж власне їхніми творами?

— Ні! — оголосив я.— Не хочу слухати їхні роздуми на ніч тільки через те, що вони були цікавими людьми.

— Таж річ у депресії, дурню.

— О-о-о, справді? Ну, чорт, це просто геніально,— відказав я.

— Гаразд,— зітхнула Аляска.— Навіть якщо випаде сніг, зиму незгоди своєї[10] я проводжу з людиною саркастичною. Сідай-но.

Я сів поруч, схрестившу ноги і торкаючись її коліньми. Вона дістала з-під ліжка коробку з дюжиною свічок. Пороздивлялася їх хвильку, тоді дала мені білу свічку і запальничку.

І цілий ранок ми палили свічки... ну, іноді підкурюючи від запалених свічок цигарки, запхавши, звісно ж, рушника під двері. За дві години різнобарвний свічковий вулкан виріс на цілий фут.

— Гора Святої Гелени на кислоті,— оголосила Аляска.

О 12:30, за дві години по тому, як я почав її благати з’їздити в «Макдональдз», Аляска вирішила, що час пообідати. Коли ми вийшли до учнівської стоянки, я помітив якесь дивне авто. Маленьке і зелененьке. «Пиріжок». «Я вже бачив цю машину,— подумав я.— Де ж я бачив цю машину?» І тут з неї вискочив Полковник і кинувся до нас.

Замість привітатися абощо, він повідомив:

— Мені звеліли запросити вас на святкову вечерю до п’ятизіркового ресторану!

Аляска шепнула дещо мені на вухо, я засміявся і відказав:

— Мені звеліли прийняти пропозицію.

Ми пішли до будинку Орла, повідомили йому, що їдемо їсти індичку на стоянці для трейлерів, а потім поїхали геть на «пиріжку».

За дві години, що ми їхали на південь, Полковник усе нам пояснив. Мені довелося тулитися на задньому сидінні, бо Аляска перша встрибнула на переднє. Зазвичай машину водила вона, та коли за кермом був хтось інший, вона погоджувалася їздити тільки спереду, як королева. Коли Полковникова мама дізналася, що ми лишилися в школі, вона не змогла покинути нас на День подяки самих, без родини. Полковника ця перспектива, здається, не тішила.

— Мені доведеться ночувати в наметі,— сказав він, а я засміявся.

От тільки виявилося, що йому справді довелося спати в наметі — гарному, чотиримісному, зеленому, схожому на половинку яйця, але все ж таки наметі. Полковникова мама мешкала в трейлері, які часто чіпляють до великих пікапів, але цей трейлер був старий і ледве дихав. Стояв він не на колесах, а на шлакоблоках, його, напевно, і не причепиш уже до пікапа — розвалиться. Він був навіть не дуже великий. Я ледь не шкріб головою стелю. Зрозуміло стало, чому Полковник такий куций — рости він собі просто дозволити не міг. Весь інтер’єр складався лише з однієї довгастої кімнати, спереду стояло чимале ліжко, далі йшла кухонька, а в глибині — вітальня з телевізором і маленька лазничка, тобто настільки маленька, що помитися можна було, тільки сидячи на унітазі.

— У нас тут не дуже заможно,— сказала Полковникова мама («Я — Долорес, не треба звати мене міс Мартін»).— Але індичка у вас буде завбільшки з кухню,— зареготалася вона.

Полковник вигнав нас надвір відразу після короткої екскурсії, і ми пішли гуляти рядами трейлерів і фургонів, що стояли просто на землі.

— Ну, тепер ви розумієте, чому я багатіїв ненавиджу.

І я зрозумів. Я взагалі уявити не міг, як Полковник ріс у такому крихітному помешканні. Весь його трейлер був менше нашої з ним кімнати в гуртожитку. Але я не знав, що сказати, щоб йому стало не так ніяково.

— Вибачте за незручності,— мовив Полковник.— Я розумію, ви до такого не звикли.

— Я звикла,— зронила раптом Аляска.

— Ти ж не в трейлері живеш,— відказав Полковник.

— Злидні всюди злидні.

— Напевно, так,— погодився Полковник.

Аляска вирішила піти допомогти Долорес із вечерею. Сказала, що змушувати жінок куховарити — це сексизм, але краще вже сексистська смакота, ніж зрихтована хлопцями гидота. Тож ми з Полковником сіли на розсувній канапі у вітальні, граючись у відеогру й балакаючи про школу.

— Я дописав курсову з релігієзнавства. Але мені доведеться набрати її на твоєму комп’ютері, коли повернемося. Думаю, я й до іспитів готовий, а це добре, якщо врахувати, що нам треба ще кол-при гра-зі-ти.

— Твоя мама не розуміє секретну мову? — посміхнувся я.

— Якщо говорити швидко, то ні. Боже, тихше ти.

Вечеря — смажена окра, парові кукурудзяні качани й тушковане м’ясо, настільки ніжне, що падало з пластикових виделок,— переконала мене в тому, що з Долорес куховарка навіть краща, ніж з Морін. У «Калвер-Кріку» окра була не така масна, хрумкіша. До того ж я такої кумедної мами, як у Полковника, ще не зустрічав. Коли Аляска запитала, ким вона працює, Долорес відповіла:

— Я кулінар. Тобто готую фастфуд у «Вафля-гаузі».

— Це найкращий «Вафля-гауз» у всій Алабамі,— усміхнувся Полковник, і я зрозумів, що мами своєї він зовсім не соромиться. Він боявся, що ми поводитимемося як зверхні сноби з приватної школи. Я завжди вважав, що Полковник трохи перебирає зі своїм я-ненавиджу-багатіїв, поки не побачив його з мамою. Це був той самий Полковник, але зовсім в іншому контексті. Я навіть почав сподіватися, що одного дня познайомлюся і з Алясчиною родиною також.

Долорес наполягла на тому, щоб ми з Аляскою спали на ліжку, сама вклалася на розсувній канапі, а Полковник пішов у намет. Я непокоївся, що він там змерзне, але, якщо по щирості, не міг відмовитися через це спати з Аляскою. Нам з нею дали різні