Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

— То ти принесеш мені ці кляті продукти чи ні?

Вона простягла аркуш і дві купюри по десять франків.

— Список зайвий. Сам знаю. Кава, молоко, пряники та яблука. Якщо й далі так харчуватимешся, врешті зляжеш.

— Хоч ти не починай.

Відтак узяла мене за плечі та міцно стисла. Вона виявилася несподівано сильною як на свою статуру.

— Слухай уважно, братику. Я не потребую ані опіки, ані захисту. Ані від тебе, ані від будь-кого іншого. Я вже достатньо доросла, щоб бути в змозі подбати про себе. Якщо хочеш, щоб ми й надалі залишалися друзями — ніколи більше не вказуй, що мені робити! Зрозуміло?

— Як скажеш. Але ти все одно надто худа.

Вона штовхнула мене на диван, накинулася згори й заходилася безжально лоскотати. Сесіль обожнювала мене лоскотати. Бо надто вже я вразливий до лоскоту. Вона сміялася не менше від мого. І що дужче я опирався, то сильніше вона лоскотала. А мені не було чим крити: вона лоскоту не боялась. Я гикав, зойкав, але ніяк не міг звільнитися. Тому попросту підняв її на простягнутих руках. Отак і тримав, весь замилений і задиханий. Вона теж утомилась. Руки вже тремтіли. Я протримався секунд зо десять і врешті пустив. Вона повалилася простісінько на мене. Ми інстинктивно розсміялися, досі лежачи разом, виснажені, але щасливі. Відтак випили «енну» за день каву з молоком і закусили бретонськими млинцями та пряниками.

— Ти так і не поділилася думками щодо теорії П’єра — про сенжустизм?

— Сто разів його правда.

— Це ж бо справжнісінька диктатура!

— А тепер що? Демократія?

— Так не робиться. Не можна планувати різанину.

— Треба знати, чого хочеш від життя!

Розмова набувала небезпечного тону. Розумніше було змінити тему. Та й сваритися з нею не хотілося.

— Мені час. Увечері повертається мама.

У суботу ми влаштували фотосесію в Люксембурзькому саду. У мене була лише одна плівка. Вона позувала на тлі фонтану Медічі, скульптур і літньої сцени. Стояла безхмарна погода. Я дозволив собі подовгу сфокусовуватися, ловити ракурс, відкалібровувати світло. Її це дратувало. Сесіль просила поквапитися і взагалі погрожувала, якщо погано вийде, порвати всі знімки. Вона присіла на край водойми. Я кадрував зблизька: приблизно тридцять сантиметрів від обличчя. Її волосся злегка скуйовдилось. Раптом сонячний промінчик увірвався через край кадру — цієї миті вона всміхнулася. Вона так гармонійно виділялася на тлі неба й дерев, так сяйливо випромінювала спокій! Я вловив її погляд, що вислизав. Це були найкращі фото Сесіль, які я коли-небудь робив. Я показав їй знімки. Вона їх не порвала.

13

З алжирської поїздки мама із Жульєтт повернулися помітно засмаглими. За час, коли над Парижем висіло олив’яно-сиве небо, вони вдосталь поніжилися на сонечку. Звичайно ж, ми взялися розпитувати про тамтешні події. Проте вони не побачили там нічого особливого. За винятком Жульєтт. Але тато заборонив їй бодай розтуляти рота.

— Я тепер не маю права й слова мовити?

— Не бажаю тебе слухати.

— От і не дізнаєшся, що я бачила!

Розповідати дозволили тільки мамі. Десантники стоять на кожному перехресті. Час від часу вибухи зривали їх посеред ночі й залишалося хіба вгадувати, з якого то краю міста. Якось вони з Луїзою ходили по магазинах авеню Бюжо і стали свідками того, як невідомий у білому картузі двічі вистрелив у чоловіка, що спокійно читав газету на лавці. Стрілець під’їхав на «Пежо 203» і за якусь мить зник на повній швидкості. Чоловік повалився додолу. Ніхто й не подумав йому допомогти. Перехожі обходили його, наче нічого не сталося. Тільки цівка свіжої крові текла вздовж тротуару до стічної канави. Усі йшли у своїх справах. А так — досить тихо. Нарешті Філіпп міг не перейматися через Алжир. Французька армія добре контролювала ситуацію. Адже їй, на чолі з де Ґоллем, можна довіряти. Незабаром припиняться й ці заворушення.

— Ми ніколи не покинемо жодного з французьких департаментів. Повстання знекровлене, а ватажки ув’язнені.

Вони з Морісом уважали, що нині сприятливий час для інвестицій в Алжир. Можна непогано піти вгору.

Більшість населення ладна продати власну нерухомість за шмат хліба. Головне — провернути все тихцем, в обхід ОАС[70], яка не вітала продаж майна та від'їзд французів. Тато з ними був не згоден. Але права голосу не мав. Якщо таки ризикнути, то ліпше відкрити свій філіал.

— О бідолашний Полю, у тебе мегаломанія, — висловився Філіпп. — Ти затіяв будівництво пірамідального рівня, але я не лягавий. Я не заплачу жодного франка над кошторис. Решту платитимеш із власної кишені. Визнаю свою помилку: зважаючи на брак вищої освіти, ти нічогісінько не тямиш в управлінні. Не слід було залишати на тебе керування перебудовою.

Тато обернувся до мами, яка весь час відмовчувалася.

— Полю, треба було спершу все зважити. Чому ти розпочав роботи, не порадившись із нами? Та тут кінця-краю не видно. Ти поставив нас у скрутне становище.

Після вечері я зібрав зі столу посуд і пішов на кухню. Там мене і заскочила мама:

— Вигляд у тебе кепський, Мішелю, чим ти займався всі канікули?

— Математикою.

Вона кинула на мене здивований погляд. Не повірила.

— Щодня. Я завчив підручник напам’ять. Хочеш, розповім.

— Домігся бодай якихось успіхів?

— Математика — складна штука. Для опанування недостатньо завчити теореми, а причина нерозуміння так і залишиться нез’ясованою. Мені пояснили, що мої проблеми через психологічну заблокованість.

— Усього лише?

— Здається, то не моя провина.

— А чия ж тоді?

Підійшов тато із купою тарілок. Я мало не бовкнув, що проблема в авторитетності. Але мудріше було не ступати на слизьку доріжку. Аби не загрузнути в нескінченних поясненнях. Дві причини моєї математичної блокади витріщилися на мене в очікуванні відповіді. Я знизав плечима. Ось вона, незручність психоаналізу: знання суті проблеми не вирішує самої проблеми.

14

Зайшовши до «Бальто», я з порогу відчув небуденну атмосферу. Кікери й пінболи стояли порожнем. Усі були за барною стійкою й розмовляли пошепки. У Клубі також ніхто не грав у шахи. Члени клубу мовчки сиділи пліч-о-пліч, намагаючись не видавати жодного звуку. Якщо тиша тут була звичним явищем, то сьогоднішня була примножена в рази. Замислений Сартр сидів за столом сам. Він навіть не виймав сигарети, що повільно тліла в кутику рота. З неї звисав свіжий попіл. На столі вже стояли дві порожні склянки, і третю він саме випив аж до дна. Увійшов Жакі, несучи тацю із замовленнями, які незвично делікатно розносив столиками. Коли він проходив повз Сартра, той простягнув порожню склянку.