Читати книгу - "Що таке антична філософія?"

згідно з яким одна лише Греція досократиків, трагедійних поетів і, зрештою, Платона, заслуговує на вивчення; по-друге, уявленням, згідно з яким разом із переходом від демократичного до монархічного режиму та кінцем політичної свободи громадське життя грецьких міст-громад занепало. А отже, філософи, відмовившись від великого спекулятивного зусилля Платона та Аристотеля і від надії на формування політичних діячів, здатних трансформувати громаду, обмежувались тим, що пропонували людям, позбавленим політичної свободи, прихисток у внутрішньому житті. Подібне уявлення про елліністичну добу особливо характерне, на мою думку, для початку XX століття[276], і сьогодні часто продовжує визначати наше розуміння філософії цього періоду.

Насправді, було б цілком помилковим уявляти собі цю добу як період занепаду. Уважно вивчаючи надписи, які віднайшли в руїнах грецьких міст Античності, епіграфіст Луї Робер продемонстрував у своїх працях, що всі міста-громади як за елліністичних монархій, так і за Римської імперії, зберігали інтенсивність культурного, політичного, релігійного і навіть спортивного життя. Окрім того, точні науки і техніка зазнали в той час небувалого піднесення. Зокрема, під впливом Птолемеїв, які царювали в Александрії: це місто стає своєрідним живим центром елліністичної цивілізації[277]. Александрійський Музей, організований Деметрієм Фалерським, вірним аристотелівській традиції, яка віддавала перевагу науковим дослідженням, був видатним місцем досліджень у галузі усіх наук — від астрономії до медицини; а Бібліотека цього самого міста збирала усю філософську та наукову літературу того часу. Тут відбувалася діяльність великих учених, зокрема, медика Герофіла та астронома Аристарха з Самоса. Втім, досить згадати ім’я Архімеда з Сіракуз, водночас математика та механіка, щоб дати приклад надзвичайної наукової активності, яка вирувала упродовж всього цього періоду.

Так звана втрата свободи містами-громадами зовсім не спровокувала зменшення філософської активності. Втім, хіба можна сказати, що демократичний режим сприяв їй більшою мірою? Хіба не демократичні Афіни ініціювали судове переслідування Анаксагора та Сократа за неповагу до богів?

У самій орієнтації філософської діяльності немає настільки глибокої зміни, як нас у цьому хотіли б переконати. Часто говорять і повторюють, що, з огляду на свою неспроможність брати участь в діяльності громади, філософи елліністичної доби розробляли індивідуальну мораль і звернулися до внутрішнього життя людини. Все набагато складніше. З одного боку, правдою є те, що Платон і Аристотель, кожен по-своєму, переймалися політикою, в будь-якому разі для них філософське життя було засобом звільнитися від спокус політичного життя. Життя згідно з розумом як спосіб життя аристотелівської школи, уникає компромісів життя в громаді. Щодо Платона, він певною мірою остаточно сформулював для всіх філософів Античності настанову, якої філософу належить дотримуватися відносно зіпсованої громади:

… зостається лише жменька тих, хто гідний спілкуватися з філософією […]. А хто з тих небагатьох спробував, яким солодким і блаженним є надбання філософії, той достатньо пізнав безумство більшості, на свої очі побачив, що ніхто з неї нічого, так би мовити, здорового для добра держави не робить, і що там немає з ким укладати союз, щоб без вагань можна було б прийти па допомогу справедливості й вціліти. Якщо ж людина, яка ніби опинилась серед диких звірів, не захоче разом з ними примножувати несправедливість, їй просто не вистачить сил одній протистояти всім здичавілим супротивникам, і перш, ніж вона встигне на щось придатися державі чи своїм друзям, загине без користі для себе й для інших. Тож, взявши все це до уваги, людина сидить тихо, займаючись лише своєю справою, наче сховавшись під муром від бур з усіма їхніми вітрами, хмарами пилюки й зливами. Споглядаючи інших, сповнених беззаконня, вона буде вдоволена, якщо сама проживе відміряне їй життя чистою від несправедливості й нечестивих справ, і коли доведеться відійти, то зробить це спокійно й радісно, у світлій надії на краще[278].

Коли філософ усвідомлює, що він зовсім неспроможний запропонувати найменший засіб проти псування громадського життя, що він може зробити, окрім як практикувати філософію наодинці або разом з іншими? Саме такою, на жаль, була ситуація, що в ній перебували усі філософи Античності[279] у політичному світі, навіть Марк Аврелій, який хоча й був імператором, але так само переживав своє відчуття неспроможності щодо нерозуміння та інерції своїх підданих[280].

Проте, з іншого боку, філософи елліністичної доби, навіть епікурейці[281], ніколи не втрачали інтересу до політики, нерідко відіграючи роль радників монархів чи посланців якоїсь громади, як про це свідчать надписи, часто зроблені на їхню честь. Філософи-стоїки відіграватимуть роль у розробці політичних та соціальних реформ в численних державах: наприклад, стоїк Сфер справив великий вплив на спартанських царів Агіса та Клеомена, стоїк Блосій — на римського реформатора Тіберія Гракха[282]. Іноді вони дуже сміливо протистоять римським імператорам. Загалом, філософи ніколи не відмовлялися від надії змінити суспільство, хоча б своїм життєвим прикладом.

В елліністичну добу філософське життя було надзвичайно жвавим, але, на жаль, наші знання про нього є дуже обмеженими — ми мали б зовсім інше уявлення, якби збереглись усі філософські твори, написані впродовж цього періоду. На відміну від нашого часу, написані філософами твори тоді не видавалися накладами в тисячі примірників і не розповсюджувалися серед широкого кола читачів. Скопійовані багато разів, що було причиною численних помилок (і що зобов’язує модерних учених, які хочуть вивчити ці тексти, до непересічної критичної роботи), вони, звичайно, іноді продавалися книгарями, але найбільш технічні твори просто зберігалися у бібліотеках різних філософських шкіл. Багато з цих цінних матеріалів було втрачено упродовж століть, зокрема, в Афінах під час спустошення міста Суллою у березні 86 року до Різдва Христового, а також в Александрії впродовж численних руйнувань Бібліотеки. Тисячі творів зникли таким чином, а інші катаклізми, що поклали край елліністичному періоду, так само знищили скарби поезії та мистецтва, про існування яких ми знаємо лише завдяки наслідуванню їх римлянами. Тут можна обмежитися лише одним прикладом: філософ Хрісіпп, один із засновників стоїцизму, написав щонайменше сімсот трактатів. Жоден із них не дожив до нашого часу, до нас дійшли лише поодинокі фрагменти, збережені завдяки папірусам, відкритими у Геркуланумі, і завдяки цитатам, які були зроблені авторами римської доби. Наше бачення історії філософії, таким чином, безповоротно викривлене примхами історії. Ми мали б про історію філософії інше уявлення, якби твори Платона та Аристотеля були втрачені, а твори стоїків Зенона та Хрісіппа збереглись. Як би там не було, саме завдяки авторам, що жили у римському світі, чи то за доби Республіки, як Цицерон, Лукрецій та Горацій, чи то за доби Імперії, як Сенека, Плутарх, Епіктет, Марк