Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

Ще одна група слов’янських пам’яток III—IV ст. відкрита не так давно в Буджацькому степу на території Молдови. Вони засвідчені в пониззі Дністра, Пруту й Дунаю поселеннями і могильниками типу Етулії[169], про що сказано вище. Ці пам’ятки також близькі до старожитностей Верхнього Подністров’я II—IV ст. н. е. та пізньозарубинецьких пам’яток Верхнього Побужжя. Цікаво, що регіон їх розташування збігається з місцем позначення на Певтінгерових таблицях одної із груп венедів, яким вона належала. Можна припустити, що поява етулійської групи пам’яток у Нижньому Подунав’ї є свідченням тих же процесів, що відбувалися у лівобережній групі типу Боромлі.

Привертають увагу дві групи пам’яток IV—V ст., відкриті на території Словаччини (пряшівський тип) та на Моравії (злехівський тип). За характером ліпного посуду вони вирізняються серед германських старожитностей у цьому регіоні. Я. Тейрал вважає, що появу цих пам’яток можна пояснити привнесенням у германське середовище слов’янської ліпної кераміки тими германськими племенами, які поверталися з регіонів Північного Прикарпаття[170]. Однак не можна виключати того, що разом з германцями в ці регіони переселилася якась група слов’ян. Адже важко припустити, щоб германські переселенці перевозили з собою слов’янський товстостінний ліпний посуд. Більш вірогідним може бути припущення, що цей посуд виготовлено на нових місцях самими слов'янськими переселенцями.

Переселенські рухи слов’ян у II—IV ст., про які йшлося вище, були незначними й зумовлювались переважно зовнішніми причинами. Це лише провісник того демографічного вибуху, який у V—VIII ст. викликав глобальні процеси переселення на території Європи, що увійшли в історію під назвою Великого переселення народів. Однією з основних рушійних сил цих процесів були слов’яни. І не вони винні у тому, що їхня діяльність фактично до VI ст. н. е. залишалась малопомітною для римських істориків, які, однак, навіть у коротких згадках, завжди підкреслювали численність слов’ян. Заповнити ці прикрі прогалини покликана археологія. Вона, хоч і з великими труднощами, починає розв’язувати це справді історичне завдання.

Отже, велике розселення слов’ян, що вийшло далеко за межі прабатьківщини, почалося у ранньому середньовіччі. Вже у V ст. н. е. слов’янські поселення з’являються на правому березі Дністра, берегах Пруту й Сирету, у верхів’ях Сейму й Сули.

За даними археологічних джерел, слов’янське населення колочинської культури в VI—VII ст. розселилося на північ та північний схід, поступово займаючи ліві притоки Верхнього Дніпра аж до самого верхів’я. На етапі роменсько-боршевської культури (VІІI—X ст.) кордони слов’янських племен Дніпровського Лівобережжя розширюються до басейну Дону. У верхів’ях Південного Бугу та на Середньому Придніпров’ї спостерігається інфільтрація носіїв празької культури.

Хоч процеси розселення слов’ян у північному та північно-східному напрямках у писемних джерелах не висвітлено, їх зафіксувала археологія. Слов’яни, за свідченням останньої, поступово переходили в райони, заселені балтським та угро-фінським населенням, внаслідок чого тут з’являються нові типи пам’яток.

Найбільш інтенсивні потоки слов’янського розселення були спрямовані на південь, до кордонів Візантійської імперії, шляхом, прокладеним готами. Вважаємо, що воно зумовлювалося тими ж причинами, що виникли з приходом гунів у Північно-Західне Причорномор’я. Гуни, які розбили готів, чинили тиск на всі племена, що входили у готське об’єднання.

Виходячи з характеру археологічного матеріалу на місцях слов’янського переселення, в ньому брало участь населення празької та південно-західної частини пеньківської культур, що займало територію між Дніпром, Дністром та Верхньою Віслою. Археологічні джерела (відсутність датованих слов’янських поселень V ст. на території Південної Польщі між Віслою та Одрою) не дозволяють включати цю територію в регіон, звідки почалися перші переселенські процеси слов’ян на південь та на захід, хоч далі вони охопили й область Повіслення. Лише на території Словаччини та Моравії на деяких поселеннях трапляються окремі напівземлянки з вогнищем, що вказує на можливість переселення у ці райони якихось невеликих груп населення з Повіслення, але не раніше VI ст.

Рис. 6. Поширення слов’янських поселень V—VIII ст. і напрямки розселення слов’ян:

І — напівземлянки з печами, II — напівземлянки з вогнищами, ІII — «ночвоподібні» житла, IV — наземні житла.

У Подунав’ї та на Балканах розселялися слов’яни з Середнього та Верхнього Подністров’я та Верхнього Попруття (празька культура), а також верхів’їв Південного Бугу та Середнього Дніпра (пеньківська культура). Вони спускалися Прутом, Серетом та притоками Тиси й принесли у Подунав’я празькі й пеньківські типи кераміки і характерні квадратні житла. Але пеньківська кераміка відома лише у Нижньому Подунав’ї та на Балканах. Потоки слов’ян, що спрямували свій рух уверх по Дунаю, принесли з собою кераміку празького типу.

Питання про час заселення слов’янами Дністро-Дунайського межиріччя, особливо його нижньої частини, ще чекає на своє вирішення. Як сказано вище, до найбільш ранніх писемних джерел, що містять відомості про слов’ян-венедів у Нижньому Подунав’ї, належать Певтінгерові таблиці — дорожня карта, що датується не пізніше IV ст. н. е., а найбільш ймовірно, кінцем III ст.[171]. На карті венеди розміщені між Нижнім Дністром та Дунаєм поряд з сарматами, гепідами, даками, гетами та іншими етнічними угрупованнями. Більш пізні джерела, що згадують слов’ян-склавинів (празька культура) та антів (пеньківська культура) у Північному Подунав’ї, відносяться до першої половини VI ст.[172].

Зокрема, на північному березі Дунаю відзначає слов’ян Прокопій. Він, на відміну від Йордана, у Подунав’ї знає не лише склавинів, але й антів, вважаючи їх одним народом[173]. За часи правління Юстина (518—527) та Юстиніана (527—565) склавини й анти вже вторгалися на,територію Візантійської імперії, переходячи Дунай[174].

Археологічними матеріалами слов’яни на південь від Дністра представлені на деяких поселеннях III—IV ст. культури карпатських курганів (Кодин II, Гореча, Рогізна під Чернівцями на Верхньому Пруті), де відкрито поодинокі підквадратні напівземлянки з піччю-кам’янкою поряд з іншими, неслов’янськими типами жител, у тому числі й наземними[175].

Цілком визначені слов’янські поселення, добре датовані фібулами, з’являються у Попрутті в V ст. н. е. (Кодин І). До пам’яток цього ж часу належить також поселення Ботошани І за 70—80 км нижче Кодина на території Румунії[176].

Д. Теодор вирізняє на Пруті та Сереті досить велику групу пам’яток V—VI ст., які відносить до типу Костіша-Ботошани[177]. Вони Прутом та Серетом спускаються до Дунаю, причому охоплюють не лише Молдову, але й інші регіони вздовж східної дуги Карпат.

Дослідження таких поселень, як Ботошани, Костіш, Додешти та ін., виявили, що для них характерні напівземлянкові підквадратні житла з піччю-кам’янкою в одному з кутів, іноді з вогнищем. Керамічні комплекси напівземлянок