Читати книгу - "Андрій Лаговський"

class="p1">— Я вдоволений не стільки з самого Кавказу, хоч який Кавказ гарний, — тихенько проказав йому Лаговський, — скільки з того безтурботного душевного спокою і з того щастя, що я побачив тут, дякуючи вашому Володимирові та вашій жінці. Щасливий ви батько, що маєте таку сім’ю!..

Вони щиро обійнялися. Генерал дружелюбно поплескав молодого професора по плечу, і всі разом пішли з пристані. Два турчини потягли їхні чемодани, та скрині, та всякі клуночки. Генеральша з компаньйонкою пішли з турками до квартири, себто до школи, щоб розташувати все привезене. А генерал із синами та з професором піднялися на церковний горбок та й, посідавши на лавці, задивилися на прекрасний вид, що простелявся перед ними.

— А це що? Гармата! — скрикнув жвавий Костянтин, побачивши десь поза порослю, серед кущів волохатого ломоноса, заржавілу гармату, не дуже й далеко од тієї лавки, де вони посідали.

— Тут, де тепер церква, був колись російський форт, звався Вельямінівським; в ньому сиділа чималенька російська залога, здебільша з кубанських козаків-українців, — сказав генерал, що пам’ятав військову історію Кавказького надбережжя. — Та он, дивіться, видко навіть зостанки кріпосної мурованої стіни… а оце ж, видко, був вал… Після замирення кавказького, вже як розпочалася турецька війна 1877 року, самі руські зруйнували цей форт, щоб тут не могли закріпитися турки. Але до того часу, цебто ще в першій половині 19-го століття, цей Вельямінівський форт був дуже важною бойовою точкою, бо звідси велася боротьба проти черкесів-шапсугів, що сиділи своїми аулами геть навкруги: отут у Туапсе, і по всіх сусідніх горах… Російський гарнізон був тут неначе в облозі. В затоці раз у раз стояли напоготові проти черкесів руські військові кораблі… Навіть провіант підвозився з Росії військовими кораблями, бо простий корабель були б перепинили піратські фелюки…

— А де помер приятель Лєрмонтова та Грибоедова поет князь Одоєвський? — спитав Костянтин. — Він, здається, мав померти у форті Вельямінівському, з книжкою Гетевих писань у руці.

— І може бути, що вмер якраз на тому самому місці, де ти сидиш, — осміхнувся генерал, — бо, мабуть, отут, де ми тепер сидимо, було вікно, а коло вікна, певне, стояло його ліжко… Для твоєї декадентської фантазії це дуже вдячна тема…

— Він помер з малярії? — спитався студент лікар Аполлон.

— А з малярії… Тут малярія чинила часом такі страшні спустошення, що аж повірити важко… Якось… здається, в весну 1840-го року… шапсуги були енергійно затакували кріпость і щасливо вдерлися через кріпосні стіни в форт… То назустріч їм наші солдати, хитаючися, ледве могли підводитися з постелей і дивилися на ворогів каламутними, апатичними очима: ціла залога лежала в недузі, всіх знесилила кавказька малярія… Та от у «Споминах» генерала Філіпсона, що був тут у надбережній Черкещині за часів царя Миколи І, я читав, що дуже й дуже часто російські солдати самі перебігали до черкесів, робилися дезертирами, своєю волею йшли в черкеський полон, аби не зоставатися в малярійному форті, де їм грозила неминуча смерть од болотяної трясці. Генерал Філіпсон бачив навіть курей, які щоденно трусилися з тої клятованої пропасниці… Бо руські селилися, своїм рідним звичаєм, поблизу річки або деінде в низьких місцях… не так, як черкеси, що вміли добирати для людських осель сухіші, здорові ґрунти і що по нездорових вогких місцях держали хіба сади, городи та ниви… Та й узагалі тисячолітня або, може, трьохтисячолітня практика докладно навчила черкесів, якими способами треба боронитися проти місцевої тутешньої малярії… якої гігієни треба триматися…

З цього приводу розпочалася балачка на обов’язкову кавказьку тему: про малярію та як од неї встерегтися. Генерал, жартуючи, сказав, що російські панії на Кавказі і за ними їхня мама виробили собі короткий катехізис, де є три заповіді: не сідай спочивати на вогкій землі, одягай або напинай пальто, як сонце має заходити, і не пий непрокипілої води.

— Побачите, професоре, вона ще й вас силуватиме наче школяра, щоб ви затвердили цей катехізм та одповідали їй точно напам’ять, — засміявся він. — Але добре, що згадав про неї, час мені до неї вже йти… А ви собі тут зоставайтеся, погуляйте…

Лаговський і троє молодих Шмідтів зосталися й сиділи.

— Так отут, де ми безжурно сидимо, згасло колись поетичне життя: помер князь Одоєвський, «христоподібний» поет, як часом звали його… — задумливо вимовив Лаговський, дивлячись не на Шмідтів, а в голубу безкраю морську далечінь. — Ну, це тема, варта й когось кращого, ніж декадентів… Але вибачайте мої слова! — схопився він, звертаючися до Костянтина. — Я ж колись чув та тепер забув, що й ви сами — декадент…

— Нічого, нічого! Нехай Бог вам простить ваше глузування, — добродушно одборонявся той. — Це ви десь дуже загорділи з останніх рецензій на ваші твори…

— Яких рецензій? Я не читав!..

Костянтин показав Лаговському зміст двох рецензій на його оповідання й на збірку ліричних віршів. Обидві рецензії були голоси поважних критиків і дуже похваляли письменський талан Лаговського. Той сильно засоромився, як почув се од Костянтина.

— Зацікавлений рецензіями, — казав Костянтин далі, — я й сам пильно перечитав ваші писання, бо нема де правди діти: звичайно, як дививсь я на вашу вбогу, непоказну одежу, то думав собі, що ви — якийсь там учений бурсак, та й тільки… Ну, перечитав і по щирості скажу: у вас напрочуд гарний ліричний талан. Особливо оті кримські поезії.

— Перестаньте, дорогий Костянтине! — прохав його засоромлений Лаговський.

— Щаслива ви людина, — казав знов далі Костянтин, — йде вам слава за науку, йде вам слава через поезію. Tanto giovane — egi'a tanto celebre[26].

— Будьте ласкаві, Костянтине, не кажіть мені ніколи нічого такого! — аж розсердився Лаговський, весь спалахнувши. — Я не хочу знати, що я таке: я працюю над наукою — бо мені це дає втіху; я пишу вірші або повісті — бо мені це любо; але не хочу я знати, якого сорту мої вироби, — не хочу знати ані похвал, ані доган.

— Та чого-бо ви сердитеся? — добродушно дражнив його Костянтин. — Я ж не належу до тих черствих, непоетичних людей, яким ви гордо забороняєте своїми віршами читати всю свою лірику, повну поетичного огню, та й кажете, що в них серце не з воску, а з тіста:

Віск — отой розтане,

Як огонь пригріє.

Ви ж — неначе тісто,

Що з огню черствіє, —

продекламував він строфу із поезій Лаговського та й ненароком зустрівсь очима з Володимиром. У того раптом промайнув в очах ворожий вираз.

«Невже Костянтин оце шпурляє камінці на мій бік?» —