Читати книгу - "Заради майбутнього"

— Містика! — страх скропив спину холодним потом. — Не інакше, як відьмацтво, — прошепотів Мар’янчик сам до себе.

Прикусивши губу, він уже ладнався бігти до селища, бити на сполох, коли зненацька за кілька метрів, здійнявши в повітрі хмару куряви, гепнулася на траву Стьопина пневматична гвинтівка. Тихон удруге, цього разу без поспіху, повернув збіліле обличчя до вигорілого неба: та сама незаймана блакить, незмінні череваті хмари. Тільки тепер, здавалося, вони підсміюються з нього пухкими беззубими посмішками. Тихон тупився у височінь, а кошмарна правда, мов кислота, в’їдалася в мозок.

— Стьопо… — прошамкав він, відчуваючи, як на очі навертаються сльози. — Що я наробив?

Певна річ, Стьопа його не чув. У Стьопи на часі були важливіші питання.

4

Упродовж перших кількох секунд після старту Стьопа тупо не міг в’їхати, що це за атракціон такий почався. Хлопця вчавило у стілець, згори батогами захльоскало повітря, а Пуззі ще й щедро помочився йому на шорти. Через зсунутий на носа шолом попервах Стьопа не бачив, що він чеше, аж свистить, набираючи висоту з безпрецедентною для повітроплавних апаратів швидкістю 79,3 м/с.

Лише за півхвилини, однією рукою тримаючи бульдога, Стьопа поправив каску та повною мірою оцінив оперативну обстановку.

— Твою м-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!.. — завищав він, чіпляючись вільною рукою за канати та обплітаючи ногами ніжки стільчика. Земля була далеко… дуже далеко.

Репетував Стьопа недовго, бо задер голову, вигадуючи, як би від’єднати стільчика від куль. Тієї самої миті скажений потік повітря наскрізь продув його нутрощі, забравши крик із горла та виперши вітрами в ділянці прямої кишки. Стьопа кавкнув, опустив макітру й затих, почуваючись так, наче в нього засадили бетонну палю.

Треба віддати йому належне. Попри холод, попри розріджене повітря та турбулентність, попри гравітаційні перевантаження й бульдога на борту, чувак зміг сконцентруватися й відновити здатність тверезо мислити. «Гвинтівка!» — сяйнула рятівна думка. Стьопа обережно опустив на стілець і затис поміж колін тремтячого, переляканого до смерті Пуззі. По тому повернув обличчя й мокрою від поту рукою витягнув з-під ноги пневматичну рушницю. Не підводячи голови, навмання спрямував дуло вгору та смикнув за спусковий гачок…

Стьопа думав, що у нього проблеми. Проте будемо відверті: до моменту пострілу справжні проблеми навіть не починалися. По-перше, він промазав. Йому слід було почекати, доки геліостат зупиниться, зависне у повітрі (рано чи пізно це мало відбутися), і лише тоді розстрілювати кулі. На жаль, Стьопа стрельнув одразу, не чекаючи; як наслідок, повітряні струмені, що із шаленою силою налягли на передпліччя, відхилили дуло вбік — і металева кулька тільки ковзнула по нейлону. По-друге, віддача від пострілу, хай якою вийшла слабкою, вибила гвинтівку з руки. Рушниця, відповідно, вдарившись об коліна, виштовхнула з-поміж ніг Пуззі…

Хоча навіть не це стало зав’язкою реальної проблеми. Справжня халепа виникла тоді, коли Стьопі довелося вирішувати, як діяти: кидати Пуззі й ловити гвинтівку чи ловити Пуззі та споглядати, як останній шанс повернутися на землю структурно цілісним організмом, а не безформною субстанцією, примерзлою до дерев’яного стільчика, зникає поміж хмар.

Стьопа вибрав «ловити Пуззі».

5

У пілотів є прислів’я: гравітація ніколи не програє, все, на що можна сподіватися, — це нічия. На висоті 4620 метрів над рівнем моря, у надзвичайно розрідженому повітрі з температурою –11 °С, геліостат зупинився, самотньо зависнувши поміж білосніжних хмарин. Вітру майже не було, і спроектований Мар’янчиком апарат зі Степаном і Пуззі на борту неспішно подрейфував на південь. У бік злітно-посадкової смуги 18L міжнародного аеропорту Бориспіль.

6

З північного заходу до міжнародного аеропорту Бориспіль наближався великий літак, 170-місний красень «Airbus A321» — одна з найновіших модифікацій — авіакомпанії «British Airways», рейс BA 840 із Лондона до Києва. Десять хвилин тому пасажирський лайнер, зійшовши з крейсерської висоти, розпочав зниження і станом на 9:40 ранку за київським часом займав 150-й ешелон.

У кабіні 321-го тривала рутинна підготовка до приземлення. У лівому командирському кріслі розташувався капітан Дункан Веймор — іще не старий, але зовсім сивий широкоплечий здоровань, із випнутою, наче шухляда, нижньою щелепою, втопленими глибоко під лобом очима кольору сталевого зрізу та по-боксерськи приплюснутими вухами. Рівна спина, виголене до мармурової білості підборіддя та владний, заледве не диктаторський погляд безпомилково виказували колишнього військового пілота. Веймор не так давно приєднався до «British Airways». Кілька років тому, під час останньої війни в Іраку, він командував ескадрильєю штурмовиків «A-10 Thunderbolt».

Праворуч від Дункана сидів другий пілот. Молодий, дотепний і водночас неймовірно педантичний Тед Дженкінс. Божевільна прискіпливість Дженкінса до найменших деталей, що стосуються польоту та підготовки літака, давно стала причиною беззлобних кепкувань його колег по авіакомпанії. Щоправда, на кпини Тед Дженкінс анітрохи не зважав. Молодик мав хороший наліт і небезпідставно сподівався впродовж найближчих кількох років скласти екзамен і зайняти ліве крісло на одному з далекомагістральних лайнерів «British Airways».

Була 9:45 за київським часом. За бортом — чудова погода, мрія всіх пілотів.

Схиливши голову, Дженкінс напружено працював із передпосадковим чек-лістом. Веймор, не кліпаючи, свердлив очима небо. Під рідкими віями капітана грав недобрий занепокоєний полиск. Дункан Веймор ненавидів Україну. А якщо точніше — всі слов’янські аеропорти. Ще більше за слов’янські аеропорти кеп ненавидів слов’янських диспетчерів, вважаючи їх чимось середнім між російськими відпочивальниками та камбоджійськими червоними кхмерами. Містер Веймор багато чого зазнав у житті, довелося й пороху понюхати, але щойно заходило про приземлення в Україні, Польщі чи Чехії, його яйця, образно висловлюючись, гепалися на підлогу, а під пахвами виступала холодна роса.

Сім місяців тому, під час посадки у Празі, Веймор ледь не закатав у бетон двомоторну «Cessna», якій диспетчер забув дати дозвіл на зліт. Дункан тоді працював в американській компанії «Delta» і вів із Нью-Йорка до Праги 400-місний 250-тонний «Boeing 777», рейс DL 210. Празький диспетчер, поставивши борт 210 у чергу на посадку, прикинув, що в нього є ще три з лишком хвилини, і дав дозвіл викотитися на смугу невеличкому приватному літакові. Три хвилини було більш ніж достатньо, щоби пілот тієї «Cessna» розігнав свого карапуза та звільнив посадкову смугу для 777-го. На жаль, перемкнувшись на інші рейси, диспетчер про карапуза забув. Хвилини збігали. Пілот прайват-джета виявився надміру дисциплінованим: зайняв місце на краєчку смуги й диспетчера не турбував, терпляче чекаючи на дозвіл почати розбіг. Бідолаха обісрався та ледь не посивів, коли побачив, як