Читати книгу - "Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості"

дожила до вісімдесяти років, і листи надходили до останніх днів її життя. Бабусина смерть була така ж непередбачена, як і її кактус: сьогодні ще є, а завтра вже нема. По собі вона залишила листи і чоловіка, з яким прожила шістдесят два роки. Її чоловік, мій дідусь Дедді Говард, елегантний шалапут з усмішкою гравця в азартні ігри і без крихти удачі на його боці, періодично заробляв і втрачав цілі гори грошей, аж поки якось не втратив усе безповоротно. Він пропивав гроші, програвав їх в азартні ігри, витрачав їх так само легко, як вона кидала голубам хлібні крихти. Він марнував усі безмежні можливості життя так само безоглядно, як вона насолоджувалася маленькими можливостями. «Той чоловік», — говорила про нього моя мама.

Бабуся жила з тим чоловіком в одному із іспанських будинків з черепичними дахами, у крихітному будиночку на схилі гори, у квартирі з вузькими довгими кімнатами, усі вікна якої виходили на одну сторону, і врешті-решт у абияк збудованому будинку серед таких же стандартних домівок. «Не уявляю, як вона це терпить», — говорила мама, коли злилася на дідуся через його чергову аферу. Мабуть, вона хотіла сказати: «Чому бабуся це терпить?».

Насправді ми всі знали, як вона це терпіла. Вона занурилася у потік життя і завжди була уважною навіть до найменших дрібниць.

Бабуся померла раніше, ніж я встигла засвоїти урок, зашифрований у її листах: щоб вижити, потрібно завжди бути при здоровому глузді, а щоб залишатися при здоровому глузді, потрібно бути до всього уважним. У її листах йшлося про те, що дідусю усе більше дошкуляє кашель, ми втратили будинок, нема ні грошей, ні роботи, але вже розпустилися квіти форзиції, ящірка знайшла собі теплу місцину на сонці, а троянди тримаються попри спеку.

Бабуся засвоїла те, що її навчило важке життя: неважливо, успіх вас спіткав чи невдача, тому що все одно не це визначає якість життя. Насправді якість життя завжди пропорційна здатності радіти. А здатність радіти — це дар звертати увагу на все довкола.

Того року, коли тривала і щаслива любов письменниці Мей Сартон невблаганно покидала її життя, вона почала вести «Щоденник самотності». У цьому щоденнику вона описала, як одного разу повернулася додому після особливо болісних вихідних, проведених з коханою людиною. Увійшовши у порожній будинок, пише Мей Сартон, «я зупинилася біля порогу у кабінет, бо помітила сонячний промінчик, який так освітлював хризантему, що та раптом засяяла, наче прожектор — темно-червоні пелюстки і жовте осердя… Я розглядала квітку, і мені у жили немов переливалося осіннє світло».

Мей Сартон невипадково використовує тут слово «переливалося». Втрата коханого глибоко її зранила, а з її реакції на ту хризантему і з уважності до деталей розпочалося її зцілення.

Зцілення — завжди нагорода за уважність. Це зцілення може початися з тамування болю, який є результатом утрати коханої людини, хвороби дитини, розбитої мрії. Але врешті-решт тамується той біль, який породжує усі інші страждання: біль того, що всі ми, як писав Рільке, «невимовно самотні». А увага — це передовсім мистецтво з’єднання. Усвідомлення цього прийшло до мене так само, як і усвідомлення безлічі інших речей — цілком випадково.

Коли мій перший шлюб розбився ущент, я переїхала у віддалений будиночок на Голлівудських пагорбах. Мій план був простий — пережити втрату наодинці. Нікого не бачити і не показуватися нікому на очі, аж поки найгостріший біль не вщухне. Я збиралася ходити на довгі прогулянки на самоті і страждати. Урешті я таки ходила на ці прогулянки, проте вони минали дещо не так, як планувалося.

Минувши два завитки дороги, яка вела вгору від мого будинку, я натрапила на сіру смугасту кішку. Вона жила у яскраво-блакитному будинку разом з величезною вівчаркою, до якої зовсім не мала приязні. Я мимоволі дізналася про все це вже через тиждень прогулянок. Ми спочатку коротко одна до одної навідувалися, я і кішка, а потім почали вести довгі бесіди про те, що об’єднувало нас, самотніх жінок.

Ми обоє захоплювалися екстравагантною палевою трояндою, яка обплітала сусідський паркан. Нам обом подобалося розглядати бузкову флотилію цвіту джакаранди, коли вона відшвартовувалася від гавані гілляччя. Еліс (одного пообіддя я почула, як її кликали додому) намагалася доторкнутися до цвіту лапкою.

Згодом джакаранда відцвіла, а навколо трояндового саду звели непоказну огорожу. До того часу я продовжила маршрут своєї прогулянки ще на одну милю і потоваришувала з іншими котами, собаками і дітьми. Коли палева троянда зникла за огорожею, я натрапила на будинок з огородженим садом у мавританському стилі і саркастичним папугою, який дуже припав мені до душі. Барвистий, самовпевнений, ексцентричний — він нагадував мені мого колишнього чоловіка. Біль перетворився у щось цінніше: досвід.

Я помітила, що пишучи про уважність до дрібниць, я насправді багато написала про біль. Це не випадково. Можливо, у інших це не так, проте саме біль навчив мене бути уважною. Тоді, коли було особливо боляче, коли майбутнє здавалося надто страхітливим, щоб про нього розмірковувати, а минуле — надто болісним, щоб про нього згадувати, я навчилася бути уважною до теперішнього. Теперішня мить завжди була єдиним місцем, де я почувалася у безпеці. Кожен момент, сам по собі, можна було пережити. У поточну мить у нас усіх завжди все добре. Вчора міг розпастися шлюб. Завтра може померти кішка. Довгожданий дзвінок від коханого може так ніколи і не пролунати. Проте у цю мить, саме в цю секунду, це не так і страшно. Я вдихаю і видихаю. Усвідомивши це, я почала помічати, що кожна мить мала свою особливу красу.

Того вечора, коли мені зателефонували і сказали, що померла мама, я накинула светр і піднялася на пагорб за своїм домом. З-за пальм сходив величезний білосніжний місяць. Вночі він повис над садом, заливаючи сріблястим сяйвом кактус. Тепер щоразу, коли я думаю про мамину смерть, мені пригадується той білосніжний місяць.

Поет Вільям Мередіт помітив, що не можна сказати про людину гірших слів, ніж «Вона була неуважна». Коли я думаю про бабусю, то пригадую, як вона порядкувала у саду і її маленькі засмаглі груди час від часу несподівано випадали з ситцевої сукні, яку вона завжди шила собі на літо. Я пригадую, як вона вказувала на запушені тополі біля підніжжя крутого пагорба неподалік дому — того дому, який вона мала от-от втратити — і говорила: «Їх люблять поні за те, що вони роблять затінок. А я їх люблю за те, що вони отак водночас і срібляться, і