Читати книгу - "Дев’яносто третій рік"

ним тільки сліпа бабуся та завжди відсутній двоюрідний дід. Бабуся незабаром померла. Дід, голова родини, військовий і вельможа, що служив при королівському дворі, уникав свого родинного замка, жив у Версалі, ходив у походи і лишав сироту самого у відлюдному замку. Отже, вчитель був справді вихователем у найширшому розумінні цього слова.

Слід ще додати: Сімурден знав свого учня мало не з народження. Хлопець, зовсім малям зоставшись сиротою, захворів на тяжку хворобу. Кілька днів життя його було в смертельній небезпеці. Сімурден доглядав його вдень і вночі. Лікар лікує, а пильний доглядач рятує хворого. Сімурден врятував дитину. Його учень мав завдячувати йому не тільки вихованням, освітою, знаннями, а й здоров’ям, життям. Тих, що нам усім зобов’язані, ми боготворимо. Сімурден боготворив цього хлопця.

Як водиться, життя розлучило їх. Виховання закінчилося, Сімурден мусив лишити хлопця, що став юнаком. З якою холодною несвідомою жорстокістю роблять ці розлуки! Як обурливо спокійно відсилають родини вихователя, що лишає в дитині свою думку, і годувальницю, що лишає в ній соки, своєї істоти! З Сімурденом розплатились і звільнили його. Він покинув вищий світ і повернувся в низи суспільства. Перегородка між вищими й нижчими знову замкнулася. Молодий вельможа, що й народився офіцером, а тепер зразу був призначений капітаном, поїхав у якийсь гарнізон. Скромний вихователь, що вже в глибині своєї душі був непокірним священиком, поспішив спуститися в той темний підвал церкви, який зветься нижчим духовенством. І Сімурден загубив з поля зору свого учня.

Настала революція.

Спогад про істоту, яку він зробив людиною, не переставав жевріти в ньому, заслонений, але не заглушений безмежністю суспільних подій.

Виліпити статую і вдихнути в неї життя — це добре. Виліпити душу і вдихнути в неї чесноту — це ще краще. Сімурден був Пігмаліоном людської душі.

Дух може мати дитя.

Цей його учень, цей хлопець, цей сирота був єдиною істотою, яку Сімурден любив на землі.

Але чи був цей чоловік вразливий навіть у такій прив’язаності?

Ми це побачимо далі.

КНИГА ДРУГА

ШИНОК НА ВУЛИЦІ ПАОН

І. МІНОС, ЕАК І РАДАМАНТ[53]

На вулиці Паон містився шинок, який звався кафе. В ньому була задня кімната, що стала нині історичною. Там іноді зустрічалися, по можливості таємно, люди такі могутні й такі відомі, що не зважувалися розмовляти між собою при сторонніх. Це тут 23 жовтня 1792 року Гора[54] й Жіронда обмінялися славнозвісним поцілунком. Це сюди Гара прийшов по вказівки (хоч він і заперечує це в своїх «Мемуарах») тієї фатальної ночі, коли він, випровадивши Клав’єра на вулицю Бон, спинив свою карету на Королівському мості, щоб послухати, як б’ють на сполох.

28 червня 1793 року троє людей зібралося за столом у цій задній кімнаті. Вони не присунули один до одного стільці. Кожен сидів з одного боку столу, четвертий бік лишався вільним. Було близько восьмої години вечора. На вулиці ще не стемніло, але в цій кімнаті вже панувала сутінь, і стіл освітлювався звисаючою з стелі лампою, що вважалося тоді за розкіш.

Один із цих трьох був блідий, молодий, суворий, з тонкими губами і холодним поглядом. Одна щока в нього нервово тіпалась, і це робило його посмішку неприродною. Він був у напудреному парику і рукавичках, причепурений. Його світлосиній камзол, застебнутий на всі гудзики, сидів на ньому без жодної зморшки. До цього камзола дуже пасували біла краватка і пишне біле жабо. Панталони в нього були нанкові, на ногах білі панчохи і черевики з срібними пряжками.

З двох інших один був майже велетень, другий — майже карлик. Високий був недбало вдягнений у широчезний камзол з червоного сукна, жилет з відірваними гудзиками і в чоботях з вилогами. Розв’язана краватка на голій шиї спускалась нижче жабо. Скуйовджене волосся облямовувало покопирсане віспою обличчя, між бровами залягла сердита зморшка, а в куточку рота — складка, що говорила про добродушність; губи в нього були товсті, зуби великі, кулаки, як у биндюжника, а очі блискучі.

Маленький був жовтолиций і на перший погляд потворний. Голову він відхиляв назад, очі в нього раз у раз наливались кров’ю, обличчя вкривали синюваті плями, масне рівне волосся було пов’язане хусткою, що закривала лоб, величезний рот надавав йому страхітливого вигляду. Одягнений він був у довгі штани, великі черевики, колись білий атласний жилет, а поверх жилета ще носив якусь кофту, під складками якої чіткою прямою лінією вирисовувався кинджал.

Першого з цих людей звали Робесп’єр, другого — Дантон[55], третього — Марат.

Вони були самі в цій кімнаті. Перед Дантоном стояли склянка і вкрита порохом пляшка вина, що нагадувала Лютерів кухоль пива, перед Маратом — чашка кофе, а перед Робесп’єром лежали папери. Тут же стояла одна з тих важких свинцевих чорнильниць, круглих, з рівчаками, які пам’ятає кожен, хто вчився в школі на початку цього століття. Поруч з чорнильницею лежало перо. Папір придавлювала велика мідна печатка з написом — Palloy fecit[56]. Вона являла собою точну модель Бастілії. Посеред столу була розгорнена карта Франції.

За дверима, по той бік, стояв сторожовий пес Марата — Лоран Бас, посланець № 18 на вулиці Кордельєрів, той самий, що 13 липня, десь за два тижні після цього вечора, 28 червня, мав ударити по голові стільцем Шарлотту Корде, яка тоді ще не виїжджала з Кана і тільки невиразно про це мріяла. Лоран Бас носив коректурні відбитки «Друга народу». Цього вечора, приведений своїм хазяїном у кафе на вулиці Паон, він дістав наказ пильно стерегти двері кімнати, де були Марат, Дантон і Робесп’єр, і не впускати нікого, крім членів Комітету громадського порятунку, Комуни і Єпіскопства.

Робесп’єр не хотів зачиняти двері для Сен-Жюста, Дантон — для Паша, а Марат — для Гюсмана.

Нарада тривала вже довго. Обговорювали папери, розкладені на столі і прочитані Робесп’єром. Голоси вже почали звучати гучніше. Схоже було, що цими трьома людьми оволодівав гнів. Час від часу в них виривалися слова, які можна було почути й за дверима. В ті часи, коли всі звикли до промов з трибун, здавалося, що можна підслухувати. То були часи, коли писар Фабріцій Парі міг підглядати в замкову щілину, стежачи за тим, що робить Комітет громадського порятунку. Це, скажемо до речі, було не зайвим, бо саме Парі попередив Дантона вночі проти 31 березня 1794 року, що його вирішили заарештувати. Отож і Лоран Бас притулив вухо до дверей кімнати,