Читати книгу - "Книга Балтиморів"

Вуді тихенько прослизнув до кімнати тітоньки Аніти і дядечка Сола. Узяв телефон і сів на канапі. Потім дістав клапоть паперу, де було записано батьків номер, і накрутив диск. До телефона ніхто не підійшов. Ввімкнувся автовідповідач, і Вуді залишив повідомлення. «Привіт, тату, це Вуді. Залишаю тобі повідомлення, тому що… Хочу тобі сказати: зараз я живу в Ґольдманів, вони дуже добре ставляться до мене. Я граю в баскетбол у команді моєї нової школи. Спробую зателефонувати тобі завтра».

*

За кілька місяців, незадовго до різдвяних вакацій 1990 року, тітонька Аніта й дядечко Сол запропонували Вуді поїхати з ними до Маямі, та він спершу рішуче відмовився. Йому здавалося, що Ґольдмани й так потратилися на нього і така мандрівка забере в них забагато коштів.

— Їдьмо з нами, там добре, — казав йому Гіллель. — Що ти тут робитимеш? Сидітимеш весь час в інтернаті?

Але Вуді не погоджувався. Увечері тітонька Аніта прийшла до його кімнати і сіла на краю ліжка.

— Вуді, — сказала вона, — чому ти не хочеш їхати до Флориди?

— Не хочу, та й край.

— Нам було б так добре, якби ти поїхав з нами.

Він заплакав, тітонька обняла його і пригорнула до себе.

— Вуді, любий, що з тобою?

Вона ніжно провела долонею по його чубові.

— Ну… ніхто так не дбав про мене ніколи, як оце ви. Ніхто ніколи не возив мене до Флориди.

— Для нас це буде велике задоволення, Вуді. Ти пречудовий хлопчина, ми так тебе любимо.

— Пані Ґольдман, я поцупив… Ох, мені так шкода, я не заслуговую, щоб жити з вами.

— Що ти поцупив?

— Якось я був у вашій кімнаті, й там на шафі стояло це фото…

Ковтаючи сльози, він підвівся з ліжка, розщібнув свій наплічник і дістав звідти родинну світлину. Потім простягнув її тітоньці Аніті.

— Вибачте, — схлипнув він. — Я не хотів її красти, але мені кортіло мати цю світлину при собі. Я боявся, що ви мене колись проженете.

Тітонька Аніта погладила його по голові.

— Вуді, ніхто не нажене тебе. Але добре, що ти показав мені цю світлину — на ній декого бракує.

Наступними вихідними Балтиморські Ґольдмани, тепер уже вчотирьох, знялися на родинне фото у торговому центрі.

Повернувшись додому, Вуді зателефонував батькові. Знову натрапив на автовідповідач і залишив повідомлення. «Привіт, тату, це Вуді. Я надішлю тобі світлину, ось побачиш, вона така гарна! На ній я сфотографувався разом із Ґольдманами. Наступного тижня ми їдемо у Флориду. Спробую зателефонувати тобі звідти».

Добре пам’ятаю ту зиму 1990 року у Флориді, під час якої Вуді ввійшов у моє життя, щоб більше ніколи з нього не виходити. Поміж нами відразу виникла приязнь. Від того дня розпочалася славетна історія Ватаги Ґольдманів. Гадаю, тільки відколи як я запізнався з Вуді, мені стала по-справжньому подобатися Флорида, яка доти видавалася трохи нудною. Як і Гіллеля, мене підкорив цей могутній і привабливий хлопець.

Наприкінці першого навчального року в школі Оук-Трі, перед тим, як усі мали зніматися на щорічну світлину, Гіллель приніс Вуді пакунок.

— Це мені?

— Авжеж. Для завтрашнього знімку.

Вуді розгорнув пакунок: там була жовта футболка з написом «Друзі на все життя».

— Дякую, Гілле!

— Я побачив її в комерційному центрі. І собі таку саму придбав. На світлині ми будемо в однакових футболках. Втім, якщо хочеш… Бо, може, тобі вони здадуться дурнуватими.

— Та ти що!

За абеткою вийшло так, що Вудро Маршалл Фінн був на світлині поруч із Гіллелем Ґольдманом. І якщо заглянути у шкільний альбом 1990–1991 років, де вони ото вперше стояли поруч, то важко було сказати, хто з них двох більше скидався на Ґольдмана.

7

Я й гадки не мав, яка тісна приязнь може зав’язатися в людини зі псом, поки не заприятелював 2012 року з Дюком. Він весь час був поруч, тож незабаром я дуже прихилився до нього. Та й хто не потрапив би під чар його хитрого погляду, не послухався б, коли він ніжно клав голову вам на коліна, вимагаючи, щоб його погладили, або благально дивився, коли ви відчиняєте дверцята холодильника?

Крім того, я помітив ось що: що тісніша ставала наша дружба з Дюком, то дужче налагоджувалися мої стосунки з Александрою. Вона вже не так насторожено ставилася до мене. Часом називала мене Маркі, як ото було колись. Знову зробилася ніжна, лагідна, радісно сміялася з моїх дурнуватих дотепів. Оті крадені хвилини спілкування з нею наповнювали мене втіхою, якої я давно вже не зазнавав. Я збагнув, що ніхто мені не потрібен був, крім неї, й коли привозив Дюка до Кевінового дому, то була найщасливіша пора мого дня. Хтозна, може, то був витвір моєї бурхливої уяви, та здавалося, начебто вона навмисне робить усе, щоб ми лишилися вдвох. Якщо Кевін вправлявся на терасі, вона провадила мене до кухні. Якщо він готував у кухні протеїнові страви чи маринував стейки, ми улаштовувалися на терасі. Її порухи, дотики, погляди й усмішки змушували швидше битися моє серце. На однісіньку мить виникало в мене таке почуття, наче ми з нею одне ціле. І коли я знову сідав до авто, то весь аж нетямився. Мені страшенно кортіло запросити її кудись. Хотілося цілісінький вечір пробути вдвох із нею, без отого гравця в хокей, який уже в печінках сидів мені зі своїми розповідями про сеанси фізіотерапії. Проте я не хотів виявляти ініціативу, не хотів усе зіпсувати.

Якось я перелякався, що мої хитрощі викриють, і відправив Дюка додому. Того ранку я прокинувся з докорами сумління, відчуваючи, що незабаром мене виведуть на чисту воду. Коли о шостій ранку Дюк задзявонів у мене під дверми, я відчинив йому. Він одразу ж почав радісно плигати і лащитися, і я присів коло нього. «Ти не можеш тут залишатися, — сказав я, погладивши його по голові. — Боюся, це викличе підозри. Вертайся додому».

Пес похнюпився й вклався на ґанку, повісивши вуха. Я намагався твердо дотримуватися того рішення. Зачинив двері й лишився в хаті. Був такий же засмучений, як і він.

Того дня я майже не працював. Мені бракувало Дюка. Він потрібен був мені, хотілося, щоб він гриз свої іграшки чи спав у мене на дивані.

Увечері Лео прийшов грати в шахи й відразу ж помітив, яке сумне в мене лице.

— У вас хтось помер? — запитав він, коли я впустив його до хати.

— Дюка нема сьогодні.

— Він не приходив?

— Приходив, та я відпровадив