Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

і, очевидно, він вчасно покинув Європу. Невідривно дивився на ім’я і думав про власне. Навіть воно не виправдовувало мене. Між мною і нацистами не існувало навіть цієї формальт ної відмінності! Я не міг сказати, що я — єврей, не міг використати національність, щоб заявити на весь голос, що не маю нічого спільного з тевтонцями; не міг здолати расистів їхньою ж власною нікчемною зброєю. Я належав до них, був одним із них, і якби зараз, цього туманного світанку, раптом з’явився добродій Ірвін Вольфф і погнався за мною з ножем, як за убивцею його народу, мене б це геть не здивувало.

Простував далі нічною Двадцятою вулицею, потім угору Бродвеєм, а незабаром звернув на Третю авеню. Перейшов її, розвернувся і знову попрямував Бродвеєм — його ліхтарі ще дужче потьмяніли — так я дістався до П’ятої авеню, тихої і майже безлюдної. Там працювали тільки світлофори і вся довга вулиця з чиєїсь безглуздої, нелюдської волі ставала то червона, то зелена, так само, як цілі народи без жодних видимих причин раптом перемикалися з мирного зеленого на червоний, який на тисячокілометрових відстанях займав похмурі смолоскипи війни. Над цим німим жахливим ландшафтом повільно росло вгору небо. Так само росли і будинки, піднімаючи вгору темряву, поверх за поверхом, наче жінка, яка оголюючись, знімає через голову сукню; і ось я вже побачив згори бляклі канти будинків, а безтілесний хаос із майже відчутним ривком відділився від будівель, зник і розсіявся. А я ішов і йшов, знаючи, що хода і дихання на повні груди — це єдине, що мене завжди рятувало, тому мимоволі прямував широкою П’ятою авеню — здавалося, магазини там тихо в’януть у сірих сутінках новогодня, аїхні вітрини схожі на замкнуті кубики бляклого світла, яких точить рак. Я не покидав цієї вулиці дешевої цивілізації та розкішних магазинів, наче черпав із них упевненість і навіть утіху, наче я крокував цією вулицею, створеною потурати безглуздим людським примхам, а по обидва її боки, за кам’яними мурами, вже точився липкий чорний хаос: іще під землею, але готовий будь-якої миті вирватися з каналів і затопити все навкруги. Ніч згасла, нестримний досвіток димовою завісою вкрив вулиці, а потім раптом над блоками будинків, здійнялася ніжна, незаймана, сріблясто-сіра зоря нового дня, оповита рожевим серпанком, з цілим почтом кучерявих білосніжних хмаринок, а ранкове сонце пустило перші променисті стріли у найвищі поверхи хмарочосів, зафарбувавши їх у легкі пастельні тони, які тепер ніжно витали над темними хвилями вулиць. Усе в минулому, подумав я, і зупинився перед магазином Сакса — у його вітринах завмерли зачаровані ляльки-манекени, наче вони поринули у світ марев, як казкові сплячі красуні. Хутра аж до шиї, палантини, пелерини та норкові коміри — застиглі Анни Кареніни після полювання на вальдшнепів у далекій Росії. Раптом я відчув, що страшенно зголоднів, і пішов у найближче відчинене кафе.

Бетті Штайн уже була цілком упевнена, що в неї рак. Ніхто їй цього не казав, навпаки, всі заспокоювали; але пильний доскіпливий розум, властивий усім недовірливим хворим, які нічого не забувають, а збирають докупи всі деталі, поступово^відтворив і в її голові повну картину. Вона була схожа на генерала, який зводить докупи всі повідомлення про перебіг бою і наносить їх на велику карту. Він нічого не забуває, порівнює суперечливі дані, вносить поправки, записує факти — і ось перед ним уже повільно вимальовується картина битви: поки всі решта ще тішаться маленькими перемогами та з оптимізмом дивляться в майбутнє, він сам уже зрозумів, що війну програно, і, поки навколо лунають переможні вигуки, він уже перегруповує війська для останньої Герцю.

Вона зіставила окремі жести, погляди і випадкові репліки з вичитаною в книжках інформацією, як це завжди роблять люди, борючись за власне. життя. І період спокою перетворився на період недовіри, а потім перейшов у пору сумнівів. Врешті вона зібрала в кулак усі свої сили, усі почуття — і переконалася в найгіршому. Але замість того, щоб здатися і змиритися з долею, почала майже героїчну боротьбу за кожен прожитий день. Вона не хотіла вмирати. Нечуваним зусиллям волі вона відігнала смерть, яка в період сумнівів уже стояла біля її ліжка. Можливо, вона й далі там була, але Бетті не зважала на неї. Вона хотіла жити, хотіла повернутися до Берліна, не хотіла помирати в Нью-Йорку. Хотіла знову опинитися на Олівер-пляц у Берліні. Вона там народилася і прагнула туди повернутися.

Вона почала гарячково вивчати газети. Купила карти Німеччини і прикріпила їх у спальні на стіні, щоб стежити за наступом антигітлерівських сил. Щоранку, прочитавши воєнні зведення, вона міліметр за міліметром пересувала свої кольорові булавки. Її власна смерть і масові вбивства в Німеччині мчали наввипередки, не відстаючи одне від одного ні на крок. Але Бетті твердо вирішила протриматися довше.

Її неймовірно добре серце завжди тануло, як масло на сонці. Така вона й залишилася для усіх знайомих і друзів. Не могла дивитися на чужі сльози і була готова на все, щоб їх угамувати. Але зараз її озлобила загибель всього народу, це вже була не просто людська трагедія, а математична катастрофа. Вона ніяк не могла зрозуміти, чому німці не капітулюють. Кан розповідав — вона поступово так усім перейнялася, що сприймала це як особисту образу. Багато емігрантів поділяли її думку, надто ті, які до останнього вірили, що Німеччині хтось запаморочив голову. Вони теж не могли збагнути, чому там ніхто не здається. Навіть готові були визнати, що звичайні люди зовсім невинні, а просто затиснуті в лещата послуху та обов’язку. Але ніхто не міг пояснити, чому боротьбу продовжує генштаб, який уже давно мав усвідомити безнадійність ситуації. Всі знали: генералітет, який веде програну війну, перетворюється з сумнівних героїв на банду вбивць — усі дивилися з огидою та жахом на Німеччину, де через боягузтво, страх та незрозумілу манію величі ця метаморфоза вже сталася. Замах на Птлёра показав ситуацію ще чіткіше: жменьці сміливців протистояла велетенська маса егоїстичних та кровожерних генералів, які поширювали нацистські гасла — не здаватися до останньої краплі крові, — а самі рятувалися від ганьби і смерті в безпечних бункерах.

Бетті Штайн сприйняла все дуже особисто. У війні її цікавило лиш одне: побачить вона Олівер-пляцчи ні. Пройдені кілометри сил союзників стирали думки про пролиту кров. Бетті марширувала разом із ними. Прокидаючись, перше, про що вона думала — чи далеко просунулися американці — в її свідомості Німеччина зменшилася до розмірів Берліна. Після тривалих пошуків їй