Читати книгу - "Маг"

— По-грецькому говорите?

— Поганенько. По-латині трохи краще.

— Нічого, наловчитесь.

— Я вже беру уроки.

— Там доведеться обходитися без жінок.

— Прикра обставина, — відповів Бріґґз. — Але я заручений, так що мене це мало хвилює.

Він видобув із портмоне фото чорнявки з силуваною усмішкою невеликих уст. Уже проглядають риси кошмарної личини, яку носить розбещена богиня на ім’я Амбіція.

— На вигляд англійка, — сказав я, повертаючи світлину.

— Так і є. Точніше, валлійка. Тепер вона тут, учиться на актрису.

— Он як.

— Сподіваюся, наступного літа вона зможе вибратися на Фраксос. Якщо мене до того часу не потурять.

— А ви про це говорили з паном Кончісом?

— Так. Він люб’язно й доволі несподівано запропонував, щоб вона поселилася в його будинку.

— Цікаво, в котрому. Він має їх два.

— Здається, в сільському, — всміхнувся він. — Правда, попередив, що мені доведеться за це віддячитися.

— Як саме?

— Хоче, щоб я допоміг йому… ну, в цьому…

Бріґґз повів рукою. Мовляв, ви самі знаєте.

— В чому?

— А ви хіба не… — З виразу мого обличчя він зрозумів, що я таки «не». — Тоді, мабуть…

— Господи! Кому-кому, а мені можна сказати.

Повагавшись, він усміхнувся.

— Це тільки з огляду на пана Кончіса. Він хоче тримати цю справу в секреті. Я гадав, що ви знаєте… правда, ви з ним рідко бачилися… що чули про цінну знахідку на його садибі.

— Яку знахідку?

— Ви ж, напевно, бачили його віллу? Вона на тому боці острова.

— Бачив.

— Цього літа там від скелі відкололася брила й оголився фундамент палацу. Пан Кончіс вважає, що це пам’ятка мікенської епохи.

— Цього не вдасться втримати під секретом.

— Звісно, ні. Але він хоче, щоб хоч якийсь час про цю пам’ятку ніхто не знав. Наразі замаскував її землею. Навесні почнуться розкопки. Не бажано, щоб там вештали всі, кому не ліньки.

— Слушно.

— Отож сподіваюся, що не нудьгуватиму.

Я уявив Лілі в ролі кносської богині-змії, Електри, Клітемнестри і, нарешті, талановитого молодого археолога — доктора Ванесси Максвелл.

— Схоже, що не нудьгуватимете.

Бріґґз допив пиво й глянув на годинник.

— Боже мій, я вже запізнююся. О шостій маю зустрітися з Амандою. — Він потиснув мені руку. — Годі й уявити, як мені придалася ваша допомога. Слово чести, напишу вам і повідомлю, як справи.

— Напишіть. Цікаво знати.

Спускаючись сходами й розглядаючи флотську стрижку мого гостя, я почав здогадуватися, чому Кончіс вибрав саме його. Якщо взяти мільйон молодих американців із вищою освітою й визначити їхнє середнє арифметичне, то вийде щось на зразок Бріґґза. Мені не до вподоби, що всюдисущі американці добираються до найінтимнішої серцевини Європи. Втім, «Джон Бріґґз» звучить англійською мовою значно природніше, ніж «Ніколас Ерфе». Зрештою, на острові вже є Джо й ця обвинувачка — доктор Маркус…

Ми вийшли на вулицю.

— Може, скажете мені наостанок якісь напучення? — спитав Бріґґз.

— А чи варто? Просто побажаю вам на все добре.

— Дякую.

Ми ще раз поручкалися.

— Все буде добре, — запевнив я.

— Ви справді так вважаєте?

— Хоча багато чого видаватиметься вам дуже дивним.

— Певна річ. У мене широкі погляди, не сумнівайтеся в тому. Я готовий на все. Завдяки вам.

Довгу мить я усміхався. Хотілося, щоб він затямив цю усмішку, красномовнішу від слів, яких не можна було мовити. Він звів руку, обернувся й рушив. Ступивши кілька кроків, зиркнув на годинника, перейшов на біг, а я подумки поставив свічку Джонові Левер’є.

Вона запізнилася на десять хвилин. Прудко підійшла до прилавка з листівками, біля якого я стояв. На її обличчі відображалася досада.

— Пробачте. Таксі повзло як черепаха.

Я потис простягнену руку Лілі де Сейтас. Як на жінку з півстоліттям за плечима, вона напрочуд добре збереглася. Виклично не носила капелюшка, вбралася з тонким смаком — біло-сірий костюм підкреслював її засмагу та ясні очі. Того похмурого ранку відвідувачі музею Вікторії і Альберта проти неї видавалися тьмяніші, ніж були насправді.

— По-ідіотському невідповідне місце для зустрічі я призначила. Ви не сердитеся?

— Анітрохи.

— Днями я купила таріль вісімнадцятого сторіччя. Тут чудові експерти. Оцінювання триватиме недовго.

В музеї вона добре орієнтувалася — зразу ж попровадила мене до ліфтів. Довелося почекати.

Вона усміхалась. Ця кланова усмішка вициганювала в мене те, чого я досі не був готовий дати. Аби і їй догодити, і свою гідність уберегти, я запасся добрим десятком підхожих фраз, а тепер усі вони видалися недоречними. Ото