Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"

2010 рік

Зачинившись у дамській кімнаті, Маргарита сперлася долонями об мармуровий умивальник і невидюче втупилася у своє зображення у величезному дзеркалі. Красива, ефектна, яскрава, а очі сповнені болю та жалю. Подумалося, що знову божеволіє. Дисонанс зовнішнього світу із внутрішнім був надто великий.

Прямо зараз за стіною знаходиться чоловік, якому вона довірила своє життя та серце, зі сцени освідчується у коханні. Пісні співає. А вона пів життя віддала б, щоб цього не було. Не в такий спосіб.

Останні дні, особливо після ув'язнення Руслана, були мов на пороховій бочці. Моментами здавалося, що це ніколи не скінчиться, або завершиться величезним вибухом, після якого залишиться лише порожнеча. Навіть її, Ритки, не стане. Але краще так, ніж невизначеність та відповідальність за життя іншої людини, коли нічого несила вдіяти. Одинцова й з зали втекла, бо не витримала. Складно було вдавати, ніби нічого не сталося, насолоджуватися миттю, коли світ руйнувався

У голові відлунювалися слова пісні: Я куплю тобі нове життя…

Чорти зо два! Нове життя для неї не купити за жодні гроші. Якось здалося, що це під силу Рощину, та у результаті обернулося новим ув'язненням. Навряд чи Олег здатний щось змінити.

Олег. Зовсім поруч. Щасливий переможець. Коханий чоловік? Так, чомусь саме тепер, здригаючись від дрібного тремтіння і насилу стримуючись від необдуманих і небезпечних вчинків, чітко зрозуміла, що коханий. Попри його бездіяльність та зв'язок з Одинцовим. Все одно коханий. Лаяла себе за це страшно. Знов на ті ж граблі ступала: спочатку Павло, Рощин, тепер Чернишевський.

На Олега злилася. Здебільшого через невиправдані надії, хоч і тут сама винна. Він не повинен був виконувати надумані нею очікування. Звісно,  пісеньки співати легше за більш рішучі дії. Але чи знає про те, що трапилося з Бурею?.. Одинцовій би подати Чернишевському знак, та йти на прямий контакт боялася. Після раптової поразки, Рощин навряд чи спустить вільності з рук.

Дівчина включила кран, хлюпнула холодною водою в обличчя, не хвилюючись про макіяж. Треба прийти до тями, увімкнути тверезість мислення, бо знову через Олега голову втратила, як п'ятнадцятирічна дівчина. Краще б у тому віці закохалася в нього, може, меншими проблемами все обернулося.

Стук у двері застав Маргариту зненацька. Стрепенувшись, повернулася до виходу, помічаючи, що замкнулася зсередини. Комусь не терпиться, та вона не готова вийти та знову побачити Олега. 

– Рито, відкрий. Я знаю, що ти тут.

Рідний голос змусив здригнутися. Знайшов. І тут найшов.

Сховавши обличчя в долонях, затамувала подих, сподіваючись, що Чернишевський піде. Але не тут-то було. Смикнувши за дверну ручку, крикнув:

– Рито, чорт забирай! Відчиняй, інакше винесу двері!

Не найнебезпечніша загроза, але чомусь здалося, що цього разу виконає обіцянку. Виб'є та не подивиться на інших. Біда в тому, що гуркотом приверне зайву увагу зацікавлених, серед яких може бути Рощин. І чим не шанс розповісти про Руслана?

Підкорившись швидкоплинному пориву, кинулася до замку. Одне клацання і двері під натиском зі зворотного боку відчинилися.

– Маргаритко, дівчинко моя! – оглянувши Одинцову, Олег влетів у туалет, ногою зачинивши двері, – Чого тікаєш від мене?

Зітхнути не встигла, як опинилася притиснута до міцних чоловічих грудей. На секунди здалося, що в прірву летить. В його обіймах було надто добре. Начебто блукала десь, блукала і раптом додому потрапила. Більшого й не треба, аби так продовжувалося вічність.

– Не бійся, все незабаром закінчиться. Обіцяю, – прошепотів Чернишевський, відсторонюючись і укладаючи її обличчя у своїх долонях.

– Обіцяєш? – усвідомлення реальності повернулося надто швидко. Спробувала вирватись, упираючись руками в груди Олега, – Руслан у Кирила ледь живий, а ти мені знову щось обіцяєш?

Хотіла вірити, та не виходило. Попри дурні почуття, що спалахнули так не вчасно. Атмосфера здавалася надто безнадійною, щоб довіритися вкотре. Як показувала практика, довіра надто дорого їй коштує.

– Я знаю, але не все так просто.

– Поки ти пісні співаєш, його добивають, – не бажаючи слухати, торохтіла Рита, постукуючи кулаками чоловіка, – Замість того, щоб привітання приймати, краще б друга визволив. Чи така ваша дружба? Закинути до ворога і залишати напризволяще?

– Рито, зараз ми над цим працюємо, – хапаючи Одинцову за зап'ястя, струснув.

– Ми? Це хто цікаво? – з викликом вгледілась на Чернишевського, – Невже мій батько, що раптово виник на обрії? Ти певен, що йому вигідно рятувати Руслана? Може, і на це у мого татка піде не один рік?

– Звідки ти знаєш про батька?

– Вже ж не від тебе! Коли ти збирався розповісти, що мій порятунок заради кар'єри? Що Одинцов, шишка велика, не згадував про рідну дочку, доки завдання не отримав? – Звиваючись, стояла на своєму Маргарита.

– Припини істерику та слухай уважно! – втискаючи дівчину спиною в стіну, шикнув роздратовано Олег, – Все, що тобі наплели, поділи на два. Ситуація з твоїм батьком огидна, але не настільки, як уявляєш. Хлопці роблять все, щоб витягнути Руслана. А пісні співаю не тому, що раптом закортіло в коханні освідчуватися. Ти давно не маленька дівчинка, хоч і поводишся часом саме так, сама маєш розуміти, заради чого і кого я вліз у це лайно. У труні я бачив ту кар'єру та інші привілеї.