Читати книгу - "Українське письменство"

А як гуси заґеґали, овечки заблеяли, корови замукали, то Іванчик вже сидів у білій корушинці і минав хату».

Далі майстерно описано ранішні враження маленького Іванчика: непереможна дрімота, що хилить непривичного до раннього вставання хлопчика, уривки батькових фраз, що вплітаються в сни, нарешті, перші напади туги за домом, за братом і сестрою:

«— Дєдю, вертаймося ’д хаті та й беріт ще Сюту і Єлену у школи!

Дєдя посміхнулися, та й сперли коні: «Тепер злази, небоже, з воза та бігай ід своїм камраттям, бо це вже Пістинський ліс над нами».

Лиш дєдя то сказали, а з ліса: гоп-гоп!

А дєдя собі: гоп-гоп!

А ліс собі: гоп-гоп!

Та й з’їхалися фіри, як наймані. Тоті карі коні то вуйка Костина Будза, а тоті білі то вуйка Мартинюка, а тоті гніді то Кулешіреві, а сиві то Лазорєкові, а тоті черлені то Дутчєкові. Та й дєдя вхопили Іванчика за руку і ’д вуйкам підвели:

— Що позагулювали-сте, браття, свої котєта солімкою, як я своє?

— Аби-с здоров, братчику Ю’!

— Аби-сте здорові, побратими пишні!..

— То цес зеленоокий не схотів робити на дєдю та й неню?

— А це ваші паничі сардакові, аби здорові були!

— Най усі здорові будут, ні довбні, ні барди не знают!

— Най ростут великі а дужі!

— Най і мужик покушіє панства!

— Прости нам, Боже!

Хлопці цілували вуйків у руки, а вуйки їх гладили і шустками обдаровували.

Ану, бігайте у ліс, хлопці, та обнюхайте ся добре, аби-сте в приятельстві жили, як дєді ваші!

Хлопці подалися набік і обнюхувалися очима.

Перерахували себе та й начислили, що є їх чотири Івани, один Микола і один Михайло.

Івани будут попами, Микола навчителем, а Михайло лісничим.

Попи будут храми справляти, навчитель буде людські діти бити, а лісничий буде дівчатам кошелі з ягодами відбирати.

Але тоті чупри, тоті лошачі гриви вже недовго будут вітром буяти.

Але оці добрі сонішні дєді вже недовго будут їх гей курчата з руки годувати.

Але зелене село вже не буде їх своїм сонцем гріти, своїми водами купати, своїми лісами холодити, травами росити, садами веселити!..

Не злюбив собі тоту тугу злісний Михайло і вийняв з торбини пістолля та й хвалився, що сам його зробив і що воно мудро стріляє.

Ледве попи і учитель обіздріли тоту зброю, а злісний вже набив капелю на комінок і стрілив у повітря.

Покотився лісом гомін і поніс хлоп’ячу тугу у дебри і скали.

Хлопці повеселіли.

Попи розспівалися, учитель вирубав собі ліщиновий прут і давав їм такт, а злісний набивав знов пістолля».

Тим часом кінчається батьківська нарада. Батьки кличуть дітей, кажуть поперед себе на толічці стати, і тоді вуйко Мартинюк від батьківської сторони говорить промову, «немов ковбки на ґонти розколює».

«— Вісім рік, то вік є, коли на вас талан (добро) з хати виносити… хочете коло книжки степенити, то їдьте до шкіл, а ми послідчу дранку з себе здоймемо… а як не маєте тої волі, то вертайте назад ід хаті і не калічте ні нас, ні себе самих! Кажіте, чи їдете дальше, чи вертаєте?..

— Кажіт, що вибираєте, каламар чи мазницю…

— Колач чи малай?