Читати книгу - "Шантарам"

що їй треба розкритися перед тобою. Але вона уперлася — і хоч ріж. Дивно, як воно все обертається, так? Тоді я хотіла, щоб вона сказала тобі, оскільки думала, що це змусить тебе порвати з нею. А зараз сама кажу тобі про це, бо воно може дати їй ще один шанс — якщо ти захочеш його дати. Ну, коротше, Карла мусила виїхати зі Штатів. Їй довелося тікати, тому що вона... убила людину.

Я зареготався. Спершу захихотів, а потім той сміх переріс в гучний регіт,— я аж зігнувся на стільці.

— Не бачу в цьому нічого смішного, Ліне,— спохмурніла Лайза.

— Ні, звісно,— вичавив я, борючись зі сміхом.— Саме по собі це не смішно. Але річ у тому, що... Ох, якби ти знала, скільки я мучився, не наважуючись розкрити перед нею своє гидке минуле! Я говорив собі, що не маю права любити її, бо я втік із в’язниці. Погодься, це настільки кумедно...

Вона дивилася на мене, погойдуючись на ліжку, але не сміялася.

— Ну гаразд...— я зареготався востаннє і опанував себе.— Я слухаю.

— Вона працювала нянькою в одній родині,— почала Лайза, і з її тону було ясно, що вона ставиться до цього дуже серйозно,— хоча сама була ще зовсім дівчинкою. Цей тип був батьком тієї дитини...

— Про це вона розповідала.

— Так? Тим краще. Так от, ніхто і пальцем не поворухнув у зв’язку з цим. Вона була сама не своя. І одного разу роздобула пістолет, пішла в цей дім, коли він був там сам, і застрелила його. Вона сказала, що вистрілила шість разів — двічі в груди і чотири в пах.

— Комусь було відомо, що це вона?

— Вона точно не знає. Упевнена тільки, що не залишила відбитків і що ніхто не бачив, як вона виходила з будинку. Вона викинула пістолет і притьмом покинула країну. Вона ніколи більше не їздила туди і не знає, заведено на неї справу чи ні.

Я відкинувся на стільці і зітхнув. Лайза уважно спостерігала за мною, трохи примружившись,— зовсім як тоді, багато років тому, у Карли.

— Хочеш іще щось розповісти у зв’язку з цим?

— Ні,— похитала вона головою, так же пильно дивлячись на мене.— Це все.

— О’кей,— зітхнув я і, провівши рукою по обличчю, підвівся. Підійшовши до Лайзи, я виліз на ліжко і став навколішки коло неї, наблизивши до неї обличчя.— Я радий, що ти розповіла мені це, Лайзо. Це багато що... пояснює, мабуть. Але не міняє нічого в моїх почуттях. Я, звісно, готовий допомогти їй, якщо зможу, але не можу забути... того, що сталося поміж нами... і не можу вибачити. Я хотів би, але не можу. Це дуже спростило б усе. Кохати людину, якій не можеш вибачити,— в цьому немає нічого доброго.

— Ще гірше кохати людину, якої не можеш здобути...— відгукнулася вона, і я поцілував її.

Я спустився на ліфті у вестибюль. Крім мене, в кабіні нікого не було, тільки мої відображення в дзеркалах іззаду і з боків. Усі вони були дуже серйозні і мовчазні й уникали дивитися мені в очі. Вийшовши надвір через скляні двері, я спустився східцями, перетнув широкий майданчик перед Брамою Індії і зупинився на набережній в тіні уславленої арки, спостерігаючи за туристами, що поверталися на суднах з морської прогулянки і фотографували одне одного на тлі набережної. «Цікаво,— подумав я,— скільки поміж ними щасливих, безтурботних і... просто вільних? І скільки сумних? Скільки?»

І тоді на мене навалилася, огорнула мене непроглядним мороком скорбота, якій я так довго чинив опір. Я раптом усвідомив, що вже давно стою, стиснувши зуби, і навіть не можу розціпити їх. На очі мені трапився вуличний парубійко, якого звали Мукул,— я добре його знав. Він розмовляв з якимсь чужинцем, тому було років з двадцять на вигляд. Зиркнувши навсібіч, він швидко передав туристові маленький білий пакетик. Юнак був високий на зріст, кремезний і гарний. Я дуже добре вивчив туристів і майже не сумнівався, що це німецький студент, котрий до того ж лише недавно приїхав до Бомбея. У нього були гроші і скільки завгодно можливостей витратити їх. Він попрямував пружною ходою здорової людини до своїх друзів, і в кишені його була отрута. Якщо вона не уб’є його в якомусь готелі, то заповзе в його життя, як заповзла колись в моє, отруївши кожну секунду мого існування.

Мені було начхати — на нього, на себе, на весь світ. Тієї миті я хотів тільки одного — того білого порошку. Моя шкіра пригадала шовковий спалах екстазу, ту солодку лихоманку, що огортає тебе неначе мох, і страх. Я так гостро відчув смак і запах героїну, що мене мало не вивернуло. Бажання провалитися в забуття, що не відає ні болю, ні провини, ні жалю, вирувало в мені, викликаючи тремтіння в усьому тілі, від хребта до набряклих вен на руках. Я прагнув того золотого забуття в непроглядній пітьмі довгої героїнової ночі.

Зловивши мій погляд, Мукул за звичкою всміхнувся, а потім усмішка стала непевною. І раптом він зрозумів. У нього було гостре око. Він жив на вулиці і вмів читати бажання людини з її погляду. Він знову посміхнувся, але вже по-іншому. У цій усмішці була спокуса: «У мене це є. Просто тут. Добрий товар. Бери, не соромся»,— і домішка переможної утіхи: «Ти нічим не кращий від мене. Ти слабак. Рано чи пізно ти проситимеш у мене це».

День згасав. Сяйливі самоцвіти на дзеркальній гладіні затоки зблякли, охоплені криваво-червоною загравою. Я дивився на Мукула, і піт заливав мені очі. Щелепи зводило судомою, губи тряслися від намагання відкинути пропозицію, не кивнути, нічого не сказати. Раптом почувся голос з минулого: «Тільки один кивок, і всі твої муки скінчаться». Сумні сльози закипали в мені, вони були невідступні, мов хвилі прибою, що скипали на камінні коло берега. Але я не міг виплакати ці сльози, я тонув у печалі, яка була більша, ніж серце, що намагалося стримати її. Я вхопився руками за кам’яний парапет, неначе хотів порятуватися, припавши до нього.

А Мукул... Мукул посміхався, обіцяючи спокій. Способів знайти цей спокій було багато — можна було вдихнути його, викуривши цигарку або розсипавши порошок на листку фольги, вдихнути з чилума, упорснути у вену або просто з’їсти, проковтнути, відчуваючи, як оніміння, наповзаючи, гамує весь біль на нашій планеті. І Мукул, читаючи мою агонію