Читати книгу - "Джерело"

бліді овали облич. Обличчя, окремі, самотні, не схожі одне на одне. За кожним із них стояли роки життя, прожитого чи розполовиненого, зусилля, спроби й надії — чесні чи безчесні, але спроби. Це наклало на всіх спільний відбиток: на губи зі зловтішною посмішкою, на губи, покірно розтулені, на губи, стиснуті з невпевненою гідністю, на всі — відбиток страждання.

— …І нині, коли світ розривають величезні проблеми, коли людство шукає відповіді на запитання, як забезпечити власне виживання — цього чоловіка турбує лише таке невловиме, таке неважливе поняття, як його власні погляди на мистецтво, такі незмірно важливі для нього, що стали його єдиною пристрастю і мотивом злочину проти суспільства.

Люди прийшли на цей процес, щоб стати свідками сенсаційної справи, побачити знаменитостей, отримати поживу для розмов, показати себе, згаяти час. Потім вони повернуться до своєї остогидлої роботи, нелюбих родин, фальшивих друзів, до своїх віталень, вечірніх суконь, коктейлів і фільмів, до прихованих страждань, похованих надій, не здійснених бажань, відкладених на потім прагнень, покинутих на стежці, що вони так і не ступили на неї, до днів зусиль не думати, не говорити, забувати, поступатися і відмовлятися. Але кожен пізнав якусь незабутню мить — ранок, коли нічого не сталося, уривок раптово почутої мелодії, обличчя незнайомця в автобусі — мить, коли кожен із них відчував, що можна жити й інакше. І кожен пригадував інші миті — безсонної ночі, дощового пообіддя, у церкві, на пустельній вулиці під час заходу сонця, коли дивувався, чому в цьому світі стільки страждань і потворності. Вони намагалися знайти відповідь, але й далі жили так, ніби ця відповідь їм не потрібна. Але кожен пам'ятав ту мить самотньої й голої щирості, коли відчував у цій відповіді потребу.

— …безжальний, зарозумілий егоїст, який за будь-яку ціну хотів постановити на своєму…

На лаві присяжних сиділо дванадцятеро осіб. Вони слухали, і їхні обличчя були уважні та байдужі. Люди перешіптувалися про те, що ці присяжні здаються суворими. Там були двоє працівників промислових концернів, двоє інженерів, математик, водій вантажівки, каменяр, електрик, садівник і троє робітників фабрик. Знадобилося чимало часу, щоб затвердити цей склад. Рорк відкинув багатьох торговців. Він обрав цих дванадцятьох. Прокурор погодився, подумавши, що саме так і буває, коли за свій захист береться нефахівець; адвокат обрав би людей із лагідною вдачею, які ймовірніше відгукнуться на заклик про милосердя. Рорк обрав найневблаганніші обличчя.

— …Якби ж це був особняк плутократа, але це був багатоквартирний будинок, вельмишановне журі, багатоквартирний будинок!

Суддя сидів на своєму підвищенні, випроставшись. У нього було сиве волосся і шкарубке обличчя армійського офіцера.

— …людина, яку вчили служити суспільству, будівельник, який став руйнівником…

Прокурор продовжував говорити, завчено і впевнено. Обличчя, які наповнили залу саду, слухали його, реагуючи як на хороший обід: із задоволенням, що про нього за годину забуваєш. Вони погоджувалися з кожним реченням; вони чули це раніше, вони завжди це чули, це були істини, якими жив їхній світ; це було очевидно — наче калюжа під ногами.

Прокурор представив свідків. Полісмен, який заарештував Рорка, сів на місце свідка і розповів, як виявив обвинуваченого поруч із вибуховим пристроєм. Нічний сторож повідав, як його відіслали з місця події; його свідчення було коротке, прокурор волів не підіймати тему Домінік. Виконроб підрядника засвідчив, що з будівельного складу зник динаміт. Чиновники, які опікувалися Кортландтом, інспектори будівництва, оцінювачі майна по черзі сідали на місце свідка, щоб описати будівлю і розмір пошкоджень. Так закінчився перший день судового розгляду.

Наступного дня першим свідком викликали Пітера Кітінґа.

Він сів на стілець, важко нахилившись уперед, і слухняно зазирав в очі прокурору, час від часу блукаючи поглядом по натовпу, журі присяжних, Рорку. Йому було байдуже, куди дивитися.

— Містере Кітінґ, чи можете ви підтвердити під присягою, що це саме ви розробили проект, знаний як житловий квартал Кортландт?

— Ні, я не робив цього проекту.

— То хто ж його спроектував?

— Говард Рорк.

— На чиє прохання?

— На моє.

— Чому ви звернулися до нього?

— Бо я не міг спроектувати його сам.

У його голосі не було щирості, бо він лунав не як голос, що намагається зробити зізнання такого штибу; в ньому не було ані щирості, ані фальшу — лише байдужість.

Прокурор передав йому аркуш паперу:

— Це контракт, що ви підписали?

Кітінґ узяв аркуш до рук:

— Так.

— Це підпис Говарда Рорка?

— Так.

— Будь ласка, прочитайте умови контракту для журі присяжних.

Кітінґ почав читати вголос: рівномірно і монотонно. Ніхто в залі суду не допетрав, що це зізнання мало викликати сенсацію. Перед ними був не відомий архітектор, який публічно визнає власну некомпетентність, а людина, яка проговорює завчений напам'ять урок. Здавалося, якщо його перебити, він не зможе пригадати наступного речення, і йому доведеться почати спочатку.

Він відповів на багато запитань. Як доказ прокурор надав оригінальні креслення Рорка, що Кітінґ їх зберіг; копії, які Кітінґ із них зробив; фотографії Кортландту в процесі будівництва.

— Чому ви так рішуче виступали проти структурних удосконалень, запропонованих містером Прескоттом і містером Веббом?

— Я боявся Говарда Рорка.

— Знаючи його характер, чого ви очікували від нього?

— Будь-чого.

— Що саме ви маєте на увазі?

— Я не знаю. Я боявся. Я звик боятися.

Запитання тривали. Випадок був незвичайним, але глядачі занудьгували. Кітінґ не мав вигляду безпосереднього учасника подій. Здавалося, що решта свідків більш причетні до справи.

Коли Кітінґ покинув місце свідка, у присутніх залишилося дивне відчуття, що після його виступу нічого не змінилося; начебто його і не було.

— Обвинувачення більше не має запитань, ваша честь, — сказав окружний прокурор.

Суддя поглянув на Рорка.

— Продовжуйте, — сказав він. Його голос лунав лагідно.

Рорк підвівся:

— Ваша честь, я не викликатиму свідків. Я свідчитиму сам і сам скажу останнє слово.

— Присягніть.

Рорк присягнув говорити правду і став на сходинці підвищення для свідків. Усі дивилися на нього. Здавалося, в нього не було жодних шансів. Вони могли відкинути безіменне почуття образи і невпевненості, що він викликав у більшості людей. Уперше вони могли побачити його таким, як він був — людиною, цілком позбавленою страху.

Страхом вони вважали не природну реакцію на реальну небезпеку, а хронічний стан, в якому не зізнавалися собі, але в якому існували. Вони пам'ятали страждання тих хвилин, коли на самоті пригадували хороші слова, які могли б сказати, але яких потрібної миті забракло, і ненавиділи тих, хто вкрав їхню мужність. Страждали від усвідомлення, якими сильними і талановитими здавалися собі у власних думках, малюючи подумки осяйну картинку, що ніколи не стала