Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

хряскоті та брязкоті розтрощеного й роздертого металу, у витті оскаженілої пари вдарив страшний і яскравий вибух — він вирвав з темряви на мить шифр С-815, але вдарив другий і третій вибух — в небо приснули зигзаги вогню: в велетенській секундній заграві корчило й жмакало великі листи товстого заліза, немов шматки папірців, — і враз стало темно й тихо, тільки вздовж вокзального перону з тихим дзеньканням рясно осипалося віконне скло.

Віддавши своє сталеве життя, паровоз С-815 вибив з ладу гетьманські панцирники.

І зразу ж з усіх боків — не здалека, куди гатили гармати, а тут же поруч, сто кроків у темінь, ніч ожила й загриміла сотнями пострілів. Невідомий ворог наступав із самого серця станції й міста — з депо.

Старий нічний сторож Кокоша вже біг уздовж вулиць робітничого селища. Він калатав у своє старе й розбите калатало з усіх сил. Він підбігав до кожного дому і гупав палицею у віконниці.

— Повстання! — гукав він. — Повстання!

Двері розчинялися, люди вибігали піводягнуті, наспіх напинаючи пальто, підперізуючися кулеметними стрічками, мерщій заганяючи обойми в магазин.

— Повстання! — лементував далі захриплий Кокоша. Гей, люди! Повстання! Ріжемо гетьмана!..

На переїзді, біля виходу з селища на полотно, слюсар Тихонов розмахував кондукторським ліхтарем.

— Сюди! — збирав він усіх. — У депо! Всі в депо!

— Повстання! — бриніло вже десь далеко. — Виходь, хто в бога вірує! Повстання!..

Дружно завалували пси. Вони захлиналися в оскаженілому гавкоті. Десь заспівав сполоханий півень. Йому відповів другий. Тоді третій. І заспівав кожний двір. Чиясь корова ревла десь віддаля — безперестанку і захлипуючися.

На поворотному крузі в яскравому світлі ліхтарів зібрався гурт. В його центрі стояв Козубенко. Він тяжко відсапував, груди здіймалися часто й рвучко. Це він, Козубенко, щойно вивів свій гарячий С-815, поставив його на центральну, відкрив регулятор, дав повну пару і справив залізними грудьми в гетьманські панцирники. Коліна штанів у Козубенка були розшматовані, долоні рук у крові, — він ледве вправився сплигнути. Але плигати він був мастак і впав щасливо на м'який баласт.

Гурттисся до Козубенка, йому трусили руки, його гладили по спині, його вітали, з ним здоровкалися, хто вперше бачив після цих чотирьох місяців. Козубенко важко дихав і ніяково посміхався. Раптом він ткнувся обличчям на чиєсь плече і тихо схлипнув.

— Паровоз… мій паровоз… машиністом зробив… а я його власною рукою…

— По місцях! — розітнулося. — По місцях!

Натовп шарахнув на боки — розсипався вздовж будівлі, вздовж довгої шеренги холодних паровозів, навмисне ще звечора вишикуваних, як залізний окіп. Люди припадали за колеса, вистромляли гвинтівки між буферами. Козубенко побіг теж, на бігу втираючися рукавом. Другою рукою він скидав карабін з-за плеча, але обдерта шкіра на долонях пекла, і він ніяк не вправлявся це зробити. Йому допоміг хтось, і він ліг під тендером між коліс. Від вокзалу з темряви відповідали пачками з-поза ешелону, що стояв перед залізничною аудиторією. То були галицькі усуси — «українські січові стрільці».[488] Півгодини тому вони прибули з Одеси. Робітничій делегації з гаслом «За владу Рад!» вони відповіли, що оборонятимуть українську державність. Козубенко примірився і почав стріляти просто в темінь, але над землею, щоб кулі летіли під вагони.

Кілька годин тому, з ешелоном репатріантів військовополонених, в гурті інших засланців повернулися з концтабору до рідного міста і Козубенко з Шумейком, звільнені раптовим вибухом революції на Угорщині.

Шумейко сидів зараз в конторі депо. Він був чорний, зарослий бородою — його не впізнати. Гвинтівки й патрони великими купами лежали на підлозі в кутку. Їх кожному, хто приходив, давали в необмеженій кількості. Зброї було скільки завгодно. Довкола Шумейка зібрався чималий гурт. Тут було керівництво повстанням. Всі обступили старенького машиніста Кукурішиика з дорожнім сундучком у руці. Він щойно привів поїзд з Одеси — отих галичан. Він розповідав одеські новини. В Севастополі висадився англійський десант. В Одесу прибули щойно французи, англійці і греки.[489]

— Які греки? — гукнув хтось.

— Чому французи?

— Англія — це ж чорті-де! — гарячкував якийсь кочегар. — За Ла-Маншем і На-де-Кале.[490] Я їздив туди кочегаром на «Трисвятителі».

— Не могу знать, — розгублено виправдувався Кукурішник, неначе винний у приїзді англійців, французів і греків саме він. — Не могу знать. Про Ла-Манш нічого не