Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

запах лугових трав і квітів. І коли жінка вказала на всипане зірками небо, Малкольм Мактриґґер підняв очі на Хранителя — і на мить здалося, що він бачить те саме, що й вона: життя замість смерті, вираз розуміння й торжества на могутньому кам’яному обличчі над мережаним серпанком хмар. Довгий час вони блукали разом, і глибокий внутрішній голос укотре палко нашіптував жінці, що Хранитель усе знає і на її очах оживає в радості там, у піднебессі. Адже до цього нерухомого мовчазного гірського бога вона і сміялася, і плакала, і співала, і навіть молилася, і разом з нею це ж робила й Маретта — доки нарешті трепетне биття жіночих сердець не наділили духом цю кам’яну форму.

А позаду них, у дерев’яному замку, збудованому Малкольмом Мактриґґером і його братом Дональдом, у кімнаті з виглядом на самого Хранителя Маретта розкривала Джиму Кенту останню зі своїх таємниць. І для неї настала година торжества. Її вуста були яскраво-червоні й теплі від щастя, яке повернулося до неї з коханням Кента.

Її обличчя було наче квіти шипшини, що весь день потрапляла йому під ноги. Адже в цю годину цілий світ зосередився навколо Маретти, розпростершись біля її ніг. Священні речі з вузла лежали в неї на колінах. Дівчина відкинулася у великому кріслі з ковдрою й подушками, в якому провела ці всі довгі дні своєї недуги. Тепер же з недугою було покінчено. Життєва енергія знову потоками струмувала її тілом, і в той час, коли Малкольм Мактриґґер і його дружина пішли, Кент милувався цим чарівним перетворенням. Своєю чергою Маретта дала йому маленький пакунок, і доки Кент відкривав його, піднесла обидві руки й розпустила волосся так, що воно вкрило її розкішними блискучими сплутаними хвилями.

Розгорнувши останній шар обгорткового паперу, Кент побачив у себе в руках довге пасмо волосся.

— Бачиш, Джимсе, воно швидко відросло відтоді, як я відстригла його тієї ночі.

Вона похилилася до нього, розділивши волосся своїми тонкими білими пальцями, так, що він знову побачив місце, де було відстрижене пасмо в ніч смерті Кедсті.

А тоді вона сказала:

— Можеш зберегти його назавжди, якщо хочеш, Джимсе, бо я відрізала його зі своєї голови, коли залишила тебе в кімнаті внизу і коли ти… майже… повірив, що я вбила Кедсті. Це було воно…

Дівчина простягла йому ще один пакунок, і її губи трохи напружилися, коли Кент розгорнув його і ще одне пасмо волосся заблищало в ламповому світлі.

— А це належало татку Дональду, — прошепотіла вона. — Це… це все, що лишилося йому від Марі, його дружини. І тієї ночі… коли помер Кедсті…

— Я розумію, — скрикнув Кент, перериваючи її. — Він душив ним Кедсті, поки той не помер. І коли я знайшов його навколо шиї Кедсті — ти… ти наштовхнула мене на думку, що воно твоє — аби врятувати Дональда!

Дівчина кивнула.

— Так, Джимсе. Якби прийшла поліція, вони вирішили б, що винна я. І я хотіла дозволити їм думати так, доки татко Дональд не опиниться в безпеці. Але увесь час я тримала тут, у себе на грудях інше пасмо, яке довело б, що я невинувата — коли настане час. А тепер, Джимсе…

Вона знову посміхнулася йому і простягнула до нього руки.

— О, я почуваюся такою сильною! І хочу забрати тебе звідси… і показати тобі мою долину… Джимсе… нашу долину — твою й мою — при світлі зірок. Не завтра, Джимсе. А сьогодні. Зараз.

Трохи згодом Хранитель дивився на них згори вниз, так само, як до того спостерігав за прогулянкою іншої пари. Але зорі були більші та яскравіші, і білий каптур снігу увінчував голову Хранителя, наче корона, охоплена відблиском далекого світла. І після того, тихо й чарівно, інші занесені снігом гірські гребені засяяли, привітно віддзеркалюючи місячне сяйво. Але поміж них Хранитель вирізнявся, наче могутній бог, і коли вони двоє підійшли до повороту долини, Маретта притягнула Кента за собою на великий плаский камінь і тихо засміялася, міцно тримаючи його руку в себе на колінах.

— Завжди, з раннього дитинства я сиділа й гралася на цьому камені під наглядом Хранителя, ось так само, — сказала вона, знизивши голос. — З роками, Джимсе, моя любов до нього зростала. І я завжди вірила, що він день і ніч дивиться на схід в очікуванні чогось, що мало статися зі мною. Тепер я знаю. Він чекав на тебе, Джимсе. І коли я була у від’їзді, Джимсе, — там, у великому місті…

Її пальці, як раніше, стиснули його великий палець. Кент чекав.

— Більш за все я хотіла повернутися додому через Хранителя, — продовжувала вона, і її голос тремтів. — О, я почувалася такою самотньою без нього! Постійно бачила його уві сні, як він дивиться, дивиться, дивиться на мене, а іноді навіть кличе мене до себе. Джимсе, бачиш той пагорб на його лівому плечі, схожий на величезний еполет?

— Так, бачу, — відповів Кент.

— Прямо за ним, якщо дивитися звідси — за сотні миль — Доусон-Сіті, Юкон, великі золотоносні землі, чоловіки, жінки, цивілізація. Татко Малкольм з татком Дональдом так і не знайшли більше однієї стежки на той бік гір, і я долала її тричі — коли їздила в Доусон. Але Хранитель обертається спиною до тих речей. Іноді мені здається, що це він створив таке громаддя, яке не кожен подолає. Він хоче один володіти долиною. І я так само. Хочу володіти нею одна — лише з тобою та