Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

— Так завжди?

— Щовечора. Голубий променад. Якщо так піде і далі, в Америці знизиться народжуваність.

Я на ліфті піднявся до Наташиної квартири. Відколи вона там поселилася, в наших стосунках щось змінилося. Раніше ми зустрічалися вряди-годи, а тепер я приходив до неї щовечора.

— Мені потрібно у ванну, — сказав я з порогу. — Обожнюю тебе, але мушу взяти ванну. У мене таке враження, наче мене з голови до ніг вимастили болотом.

— Будь ласка! Ніколи не можна забороняти людям митися. Може, хочеш додати у ванну ще й ароматичної олії? З запахом гвоздики від «Мері Чесс»?

— Ні, краще не треба. — Я подумав про Яспера і про те, як би він відреагував, зустрівши в ліфті мене, напахченого гвоздиками.

— Як тобі вдалося так швидко сюди прийтй?

— Я відвіз місіс Вімпер додому. Сильвере запросив її без моєї допомоги.

— І вона тебе так швидко відпустила? Браво!

Я трохи піднявся з гарячої воді.

— Вона не хотіла мене відпускати. Звідки ти знаєш, що це було непросто?

Вона розсміялася:

— Будь-хто це знає.

— Будь-хто? А конкретніше?

— Усі, хто з нею знайомий. Вона почувається самотньою, не цікавиться чоловіками свого віку, полюбляє пити мартіні і нікому не завдає шкоди. Бідний Роберт! Ти злякався?

Я схопив її за пістряву сукню, розписану в техніці батик, і спробував затягти у ванну. Але вона закричала:

— Відпусти! Це не моя сукня, це модель!

Я відпустив її:

— А що тут узагалі наше? Квартира — не наша, сукні — не наші, коштовності — не наші…

— Дивовижно, правда? Жодної відповідальності! Хіба ж це не те, чого ти так хотів?

— У мене був сьогодні паскудний день, — поскаржився я. — Змилосердься наді мною!

Вона підвелася:

— І ти ще дорікатимеш мені через Елізу Вімпер. Ти, зі своїм знаменитим пактом.

— Яким іще пактом?

— Що ми не хочемо завдавати одне одному болю. Що ми разом, щоб допомогти одне одному забути минуле, наші давні історії! Милий Боже, як же ти все це подав! І тепер ми тремтимо, наче вівці після бурі, ховаємося в обіймах цього нікчемного коханнячка, зализуючи рани, яких нам завдали інші!

Вона металася по ванній. Я здивовано на неї дивився. І нащо їй раптом здалися усі ці напівзабуті дурнуваті розмови, через які стосунки завжди стають емоційними? Я був переконаний, що сформулював усе не так. Не аж такий я вже дурний. Це була швидше її власна реакція на мої слова, а, можливо, й причина, чому вона зі мною зблизилася. Я почав дуже швидко думати: знав, що частково — все це правда, хоч я і не хотів її визнавати. Що мене найбільше здивувало, то це — як вона все чітко усвідомлювала.

— Налий мені чарку горілки, — попросив я обережно і вирішив перейти в наступ. Це — найпростіший вихід із ситуації, надто якщо сумління у тебе нечисте.

— Скільки ж ми одне одному понабріхували? — запитала вона.

— Хіба не всі так поводиться? — відповів я, щасливий, що бачу якийсь просвіток.

— Не знаю. Щоразу все забуваю.

— Щоразу? І часто з тобою таке?

— Цього я теж уже не знаю. Я ж не рахівниця. Ти, можливо, — так, а я — ні.

— Я заразу ванній. Це дуже невигідна позиція. Краще укладімо мир.

— Мир! — процідила вона уїдливо. — Кому він узагалі тепер потрібен?

Я вхопив рушника і підвівся. Якби я знав, у що це все виллється, то уникав би ванни, мов чуми.

Наташа почала ніби жартома, але поступово себе накручувала, набуваючи дедалі більшої войовничості — я зауважив це по її очах, по різких рухах і по голосу, який раптом став дзвінкий. Треба було пильнувати. Бодай тому, що вона мала рацію. Спершу я сам хотів наступати, використовуючи місіс Вімпер, аж раптово відчув, що все знову змінилося.

— У тебе просто розкішна сукня, — сказав я. — А я хотів тебе в ній викупати!

— І що тебе зупинило?

— Вода була занадто гаряча, а ванна — завузька.

— Чому ти знову вдягаєшся? — запитала Наташа.

— Мені тут занадто холодно.

— Ми можемо вимкнути кондиціонер.

— Нехай працює. Інакше тобі буде занадто жарко.

Вона з підозрою глянула на мене:

— Хочеш ушитися? Ти — боягуз!

— Ні, звичайно! Хіба ж я покинув би напризволяще салямі та «Едам»?»

Несподівано вона по-справжньому розлютилася.

— Забирайся під три чорти! — заволала вона. — Шмариґуй у свою кляту готельну діру! Там твоє місце!

Вона аж тремтіла від люті. Я підняв руку, щоб упіймати попільничку, якщо б вона спробувала її кинути. Був упевнений: влучила б точно в ціль.

Наташа була неймовірна. Лють не спотворила її обличчя, а прикрасила його. Вона тремтіла не тільки від люті, а й від повноти життя. Я міг узяти її просто зараз, але мій внутрішній голос попередив: «Не варто цього робити!» У мить просвітлення я збагнув, що це не зарадило б. Ми лише відсунули б проблему на задній план, не позбувшись її, а я на майбутнє втратив би цей важливий емоційний аргумент. Утеча була найрозумнішим виходом з ситуації. І саме зараз був мій останній вдалий момент.

— Як хочеш. — Я швидко перетнув'кімнату і зачинив за собою двері.

Я чекав на ліфт і вслухався. До мене не долинало жодного звуку. Можливо, вона очікувала, що я повернуся.

У братів Льові електричні лампочки освітлювали французькі латунні канделябри початку дев’ятнадцятого століття, прикрашені білими порцеляновими квітами. Я зупинився і вкотре почав розглядати вітрину. Потім пішов далі, повз тьмяно освітлені напівпорожні забігайлівки з гамбургерами, де за довгою стійкою сиділи люди і їли котлети чи сосиски, запиваючи їх кока-колою або апельсиновим соком, — до такого поєднання я досі не міг звикнути.

На щастя, того вечора на чергуванні був Меліков.

— Cafard? — співчутливо запитав він.

Я кивнув:

— Так, хандра. Невже це так видно?

— За кілометр. Хочеш випити?

Я заперечно похитав головою:.

— Я лише на першій стадії, від алкоголю тільки гірше стане.

— І що воно таке — оця перша стадія?

— Коли думаєш, що повівся погано, по-дурному і без почуття гумору.

— Я думав, це вже позаду.

— Очевидно, що ні.

— А коли настає друга стадія?

— Коли я вважаю, що для мене все закінчилося. І винятково через власну дурість.

— Може, хоча б кухоль пива? Сідай у плюшеве крісло і борися зі своєю хандрою.

— Добре.

Поки Меліков розносив по готельних номерах пляшки з мінеральною водою, а потім і віскі, я поринув у свої фантастичні мрії.

— Доброго вечора, — пролунав голос за моєю спиною.

Лягманн! Першим моїм бажанням