Читати книгу - "Скривавлена зоря, Axolotl"

Вона не рухалася.

Просто дивилася.

Астрід зробила крок назад, її пальці стиснули амулет. Він пульсував теплом, майже гарячий.

Серце гупало так сильно, що вона ледь чула власне дихання.

— Хто ти? — її голос зірвався на шепіт.

Тиша.

А потім…

Шепіт повернувся.

Але цього разу він був чіткішим, ближчим.

„Ти мене чуєш…”

Астрід проковтнула клубок у горлі.

— Чому ти знаєш моє ім’я?

Тінь хитнулася вперед.

„Бо ти одна з нас.”

Холод пробіг їй по спині.

Вітер здійнявся, листя закружляло в повітрі, а світло ліхтаря затремтіло.

Астрід різко озирнулася.

Людей не було.

Але відчуття чужого погляду не зникло.

Коли вона знову глянула в бік тіні…

Вона зникла.

Лише шепіт залишився в повітрі, розчиняючись у вітрі:

„Ти скоро зрозумієш…”