Читати книгу - "Слідчий, Dragan Velikich"

приїзду був у палаці, обнишпорив, перерив до дна, перекинув догори дриґом кожну кімнату, кожну шафу, кожну шухляду. Ми розуміємо, що ОЗНА під час арешту власниці обшукала її будинок, але чи ж необхідно було поспіхом вивертати шухляди, розкидати підлогою всю цю білизну, посуд, приватну кореспонденцію, книги, фотографії. У кількох кімнатах буквально нозі не було куди ступити на підлозі. Залишки їжі, пляшки з-під вина, розбиті бокали, порожні скриньки з-під коштовностей, пообгиджувані підлоги, просто кажучи, спустошений і розгромлений палац. Саме в ОЗНА знайдено частини одного з найдорожчих сервізів палацу. І килими, якими набиті приміщення ОЗНА. Один малий персидський килим уже в пошкодженому стані, бо простелений у коридорі коло вхідних дверей і служить для витирання взуття».

Далі звіт констатує, що ОЗНА взяла срібне столове наряддя (291 ложка, 182 виделки, 90 ножів), Міський НОО розжився друкарською і швейною машинками й електрочайником, а штаб 43-ої Істрійської дивізії, який знаходиться в Пазині, далеко від моря, конфіскував у палаці всі рибацькі снасті, грамофон із двадцятьма платівками й один кишеньковий годинник.

Описуючи бібліотеку в палаці Хітеротів, Фучич і Тухтан зазначають, що «з того, що можна побачити, це дуже різноманітна бібліотека, зібрана з найкращих творів усіх жанрів літератури. Цікаво, що характер цієї бібліотеки антифашистський. Тут є не лише Цвайг, Манн і німецька антифашистська література, а й твори, видрукувані під час самої війни в союзницьких країнах».

Наступним іде звіт ще одного повіреного острова Святого Андрія, Мілана Шестана, надісланий Управлінню народного майна в Істрії: «Тутечки вас інформую, шо ходив вимагати все добро, яке є в ОЗНА в Ровіні, бо чув шо в них багацько нашого добра, а там мені сказали шо нема в них нічого нашого, а я ж у курсах шо мають вони наш човен і мотоцикл, і ше нову машину ланціа чорно-зеленого кольору, яка в ОЗНА Лабіна. Я все то шо знайшов цінне, переніс в одну кімнату й опечатав, про шо повідомив друга Веска Крмпотича з ОЗНА в Опатії. Смерть фашизму — свобода народу».

Автобус уже в’їжджав до Пули. І далі, мов загіпнотизований, я тримав на колінах книгу, в якій не було жодної згадки про Лізетту Біз’як, у дівоцтві Бенедетті. Натомість випірнув Веско Крмпотич. Чи можна лише простим збігом пояснити появу того імені та прізвища аж двічі впродовж пів години, імені незвичного, яке трапляється не так уже й часто? Бо ж не йдеться про якогось Ніколу Марковича, чи Марка Ніколича. І чому я, перегортаючи сторінки книги про Хітеротів, саме тоді раптово пригадав мамине побіжне зауваження, мовляв, треба було вийти за Веска Крмпотича, якого вона раніше ніколи не згадувала, й вже через якихось десять хвилин це ім’я та прізвище вигулькнуло в тексті монографії? Так, книга про Хітеротів викликала згадку про зошит, вкрадений у Вінковцях, але ім’я Веска Крмпотича у фрагменті звіту напівграмотної людини не може бути випадковим.

Я завжди цікавився побічним, неважливим, незначущим. Дитиною я годинами вивчав імена з телефонного довідника, посібники для користувачів, гарантійні талони електроприладів, різні проспекти, які потрапляли мені до рук. Книжечка про розвиток комунальної мережі міста Пули, знайдена на купі книг біля смітника, була моїм улюбленим читанням.

І сьогодні як найцінніший артефакт своєї колекції зберігаю блокнотик з назвою готелю «Гарібальді» у Венеції, який я прихопив за звичкою. Через кілька тижнів я виявив, що між порожніми аркушами є дві густо списані дрібним почерком сторінки німецькою мовою. Це були тези тексту на тему хвороби Альцгеймера, які занотував попередній гість готелю. Може, автор був учасником неврологічного симпозіуму у Венеції? Чи тільки складав конспект лекції? Чи йдеться про студента, який на дозвіллі перевіряв свої знання? Все ж, оскільки нотатки зроблені в середині блокнота, між порожніми сторінками, мабуть, до автора раптово прийшла якась ідея, він вхопив блокнот, нашвидкуруч записав, а потім забув вирвати сторінки.

Відчуваю, що ті безсенсові факти, ніяк вочевидь не пов’язані з нашими життями, віщують події та зустрічі, які на нас чекають. У космічній партитурі немає нічого зайвого — записана кожна нота, кожна пауза, жодного місця для імпровізації. Хіба ж випадково мені через сорок років повернули логарифмічні таблиці, про які я геть забув?

Набагато глибше, ніж накази та розпорядження, у нашій свідомості відкладаються приховані жести, шепіт, побіжні погляди. Відлуння від замовчуваного — значно гучніше, ніж від промовленого. Пошуки Лізетти — лише наслідок заміни тез, неготовності дати собі раду з механізмом відтерміновування, — константою мого життя, — зустрітися зі страхом перед здійсненням, страхом перед успіхом, страхом перед тріумфом. І так само, як хутко прибираю рушником з ліжка сліди любовного чину, так і поривами шалених зусиль я прибираю з видноти свою лінь. Робити те, що виключає ризик. Хто зна вкотре прочитати інструкцію від міксера чи кавоварки. Вирушити на пошуки Лізетти, а не самого себе. Неважливо, чи дійсно жила Лізетта на Червоному острові; варто було б дізнатися щось про причини, через які я сам себе вигнав з пляжу. Чому я залізаю в ніші нудних книг? Чому мрію як про надійний прихисток про тихі міста Паннонії, де подія — дзижчання джмеля на винограді в альтанці? Навіщо зважати на мешканців малих світів? Навіщо стриманість, непевний крок, затамований подих?

Бути меншим від себе, справжня міра могла б образити довколишніх.

Це каже двійник із «Вілли Марії», той, який би хотів усе передбачити, заздалегідь убезпечити себе від неприємностей, приборкати бунтівника з пральні, на престолі між котлами й мийками. Єдиний надійний захист від життя — сховатись у нішу аутизму. Врегулювати життя так, щоб його перервати. Отримати результат: життя немає, але все задля нього.

А тому потрібно остаточно звільнитися від заколотника з підвалу. Глибоко вдихнути, осягнути втрачене. Боягузтво — найбільший гріх.

Вийти з гербарію, в якому понад пів століття булавками пришпилюю життя.

15

Пізнього пополудня йду на Народну площу коло ринку, який Лізетта називала П’яца Верді. У крамничці годинників за прилавком сидить чоловік років сорока. Дивлюся на нього крізь вітрину. І з цієї відстані впізнаю на його обличчі риси годинникаря Малеші. Сумніву немає, це його син. Коли я заходжу, він одразу підводиться.

На відміну від директорки в Ровіні, якій потрібен був певний час, аби зрозуміти причину моїх відвідин, бо я у своєму бажанні бути зрозумілим максимально ускладнив ситуацію, сину Йосипа Малеші я викладаю мотиви свого приходу в кількох фразах. Каже мені, що вже звик до журналістів. Його тато — легендарна постать у Пулі. Нещодавно телевізійна група