Читати книгу - "Записки скаженої малороски , Мирослава Русава"

Звісно, я могла помилитися на рахунок монстра. Але рога, копита, напівсобача морда і інші до болі знайомі риси не залишали сумнівів

Що? як? навіщо? – та дідько його знає!

Тисячі питань крутилися в моїй голові, але відповіді не було. Мене також, як мабуть і вас, цікавило звідки взявся полтавський монстр, а головне – нащо він мене захистив. Чи, може, воно випадково вийшло? Може в нього свої рахунки з цим вершником?

Коня до речі не видно... загубив?

Зараз я розумію, що не дуже розумно просто так стояти і дивитися, як дві туші рвуть одна одну, особливо знаючи той факт, що обидві точать зуба на тебе. Але тоді я про це не думала, а лиш роззявивши рота спостерігала за цією картиною.

Прокинулася, лише коли зі стін міста поблизу яких я і стояла прямо нам на голови посипалися стріли і навіть вогнепальні постіли. Ми з моїм невдалим нападником і, здається, рятівником розбіглися у різні боки, тікаючи від куль. Я заховалася у лісі.

Оленятко злякано скрутилося на моїх руках.

– Так, любий, давай підемо кудись... кудись по далі - зверталася я до тваринки просто аби не з'їхати зглузду.

І знову бігла. Бігла і бігла, іноді розмовляючи з тваринкою у спробі заспокоїтися.

Зупинилася лише опівночі, під вий вовків, десь посеред поля. Не розводячи вогнища, я погодувала оленя заготовленим ще на початку свого перебування у селі вівсом і вклавши дитинча на своїх колінах, насторожено прислухалася до звуків природи.

Голова гуділа, шлунок був пустий. Собі я, дура, нічого не приготувала. Ніг я не відчувала, руки німіли від холоду...

Я вже починала засипати, як мене розбудило гарчання.

– Дідько! – вскочила я на ноги, підхоплюючи оленя.

Гострі зуби молодого вовка вчепилися у шкіряний чобіт, і я відчула, як вони пробиваються крізь матеріал, мов голки, впиваючись у ногу. Хижак був неймовірно худим, ребра випирали під сірою, драною шерстю, а очі, палаючи голодом, блищали в темряві. Це був не звичайний вовк, а могутній звір, виснажений довгою зимою і відчайдушною боротьбою за виживання.

Не розгубившись, я зібрала всі залишки сил і одним різким рухом підкинула його вгору. Він усе ще тримався за мою ногу, але переляк, від того, що він опинився в повітрі, змусив його відпустити хватку. Хижак звився у повітрі, а я, використавши момент, з усієї сили вдарила його сапогом по щелепі. Мій удар потрапив точно в ціль, і звір, нехай і могутній, не зміг стримати гарчання від болю.

Та попри те, що я вклала у цей удар все, що мала, вовк, хоча й похитнувся, був далекий від поразки. Його щелепи клацнули у повітрі, а гарчання, глухе та глибоке, пролунало з грудей, змушуючи рій мурах пробігким по спині. Сіроманець відступив на два-три кроки, не бажаючи піддаватися, але тепер уважно дивився на мене, обережний і насторожений.

Я ледве трималася на ногах від втоми. Кожен м’яз в тілі горів, а дихання було важким і уривчастим. Але навіть у цьому стані я відчула, як страх потроху підступав страх. А як він лише розлютиться і з'їсть нас з оленям? 

Могутня тварина, тим часом, виснажена, але все ще небезпечна, наче роздумувала над тим, чи варта я була його останніх зусиль у цьому голодному, холодному світі. Його очі — темні, мов прірва, на мить зустрілися з моїми. Ми дивилися один на одного, як два звірі, готові до останнього бою, хоча ніхто не був упевнений в в своїй перемозі.

– А ну йди геть – голосно шикнула я, вихопивши ножа із рукава.

Вовк, схоже знав, що таке ніж, а тому зробив ще крок назад. Впевненість в очах змінилася нерішучістю.

– Ррр... –  вже тихіше заричав вовк

– Ур... – заурчав його шлунок.

Мій голодний шлунок заурчав у відповідь.

Почувши цей звук, вовк сів на сніг і розгублено поглянув на мене.

– Так, я теж голодна – зітхнула я

– У... – опустив очі і вуха сіроманець.

– Ну і що робити будемо? – сіла я біля нього.

Ніс великого вовка кумедно задригався, наче в пухнастого песика, принюхуючись. Повз пробігла миша і він пригнув за нею, але гризун був швидше і зник під снігом. Вовк лише тяжко і якось по-людськи зітхнув.

Оленя весь цей час з опаскою спостерігало за молодим хижаком.

– А ти можеш ще когось в стежити? – вточнила я, дивлячись, як пес отрушується від снігу – ти на нюх знаходиш добич, а я її вбиваю. Впольоване ділимо навпіл.

Я не була впевнена чи повністю зрозумів мене хижак, але трохи подумавши, вовк принюхався і побіг уперед. Через десяток кроків він зупинився, і озирнувся перевіряючи чи йду я за ним. Діставши однією рукою з сумки лук я чудом зібрала його. Це було складно, враховуючи, що на руках я все ще тримала оленя. На пояс повісила колчан і притискаючи оленятко до грудей пішла за вовком.

Ми перебіжками блукали хвилин десять. Несподівано, настороживши вуха, вовк зупинився і покосився на мене. Я визирнула з-за кущів. Там спокійно гриз кору з якогось дерева білий заєць. Обережно опустивши на землю оленя я натягла тятиву

Почувши шурхіт, косий зірвався з місця. Вовк інстинктивно кинувся за ним, але моя стріла випередила його і проткнула око бідолашній здобичі, попутно вжавши її у землю. Зайченя видало короткий крик, від якого вовк аж до землі прижався, не зрозуміючи, що відбувається. Коли звір затих, хижак, піднявшись на ноги, подивився на вбитого зайця і з якоюсь опаскою на мене. В наступну мить різко кинувшись до здобичі голодне вовченя схопило тушу і зникло у лісі.

Шоковоно простеживши за дикими рухами тварини, я відмахнулась. Хай забирає. Головне, що мене не з’їли.

Я вже підняла на руки оленя, як несподівано за спиною почувся шурхіт.

Обернувшись, я здивовано дивилась, як вовк поклав на сніг біля мене дві м’ясисті заячі лапи і зник, залишаючи за собою кровавий слід.

– Дякую – не втрималась я і хихонула. Сміх вийшов дещо нервовий.

Забравши здобич і наламавши гілок я пішла до того місця, де залишила свої речі. Не без труда розвівши полум’я, я грілася біля нього, жарячи добуте м’ясо. Оленя спало поряд.