read-books.club » Сучасна проза » Долорес Клейборн, Стівен Кінг 📚 - Українською

Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

8
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Долорес Клейборн" автора Стівен Кінг. Жанр книги: Сучасна проза / Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 24 25 26 ... 73
Перейти на сторінку:
як вона сама то каже вголос.

Я пальцем узяла її підборіддя і підняла, доки ми не дивилися одна другій в очі.

— Так?

— Так, — відповіла вона і знов розплакалася.

Цього разу було не так довго й не так надривно. Я її всьо одно не спиняла, бо самій треба було троха часу, шоби подумати, як далі робити. Я не могла спитати «Шо він тобі зробив?», бо думала, шо дуже може бути, вона сама не знає. Якийсь час єдине, шо в мене було в голові, — спитати «Він тебе їбав?», але я подумала, шо вона, може, і не знати точно, якшо я то так сформулюю. Та й так гидотно ті слова мені в голові звучали.

Нарешті я сказала:

— Він сував у тебе свій член, Селено? Вставляв тобі в пісю?

Вона похитала головою.

— Я йому не позволила. — Вона ковтнула клубок. — Поки шо ні.

Ну, після того ми обоє змогли троха розслабитися, хоча би одна з другою. Всередині я чула чисту лють. Так, ніби в мене всередині з’явилося якесь око, про яке я ніколи до того дня не знала, і всьо, шо я ним виділа, — то ту довгу конячу мордяку Джо, у якого все потріскані губи, все жовтуваті протези, а щоки все порепані й червоні аж до вилиць. Майже весь час після того, як виділа його лице, то око не стулювалося, навіть як я закривала своїх два й засинала, а далі до мене дойшло, шо воно і не закриється ніколи, доки він не вмре. То було ніби влюбитися, але навиворіт.

А Селена тим часом розказувала свою історію, від початку до кінця. Я слухала й ні разу не перебила, і, аякже, всьо зачалося з того вечора, як я вдарила Джо дзбанком, а Селена вийшла з дверей якраз так, шо ввиділа його з рукою коло вуха в крові і мене з тою сокиркою над ним, ніби я дійсно намірялася йому макітру цюкнути. Я лиш хтіла, шоби він перестав, Енді, і я життям рискувала, коли то робила, але ніц із того вона не виділа. Всьо, шо вона виділа, було на його боці вагів. Кажуть люди, пекло мощене добрими наміреннями, і я то точно знаю. Знаю з гіркого досвіду. Шо я не знаю — то чого, чого так, шо як хочуть люди робити добре, часто приводить до злого. То, певно, най кажуть ті, у кого голова більша, ніж у мене.

Я не хочу ту всю історію переказувати тут, не з поваги до Селени, а того, шо вона задуже довга й мені засильно болить, навіть теперка. Але я вам скажу перше, шо вона сказала. Я то ніколи не забуду, бо мене знов потрясло, яка ж є різниця між тим, як всьо виглядає і як воно є насправді… між тим, шо зовні й шо всередині.

— Він таким сумним виглядав, — сказала вона. — У нього кров текла між пальців, а в очах сльози, і він просто виглядав таким сумним. Мамо, я більше тебе ненавиділа за той вигляд, ніж за кров і сльози, і я собі вирішила його піддобрити. Перед тим як лягти спати, я вклякла і помолилася. «Боже, — сказала я, — якшо ти зробиш так, шоби вона його більше не била, я його піддобрю. Клянуся. Ісуса ради, амінь».

Ви собі хоч уявляєте, як мені було слухати таке від донечки через рік чи навіть більше після того, як я думала, шо в тій справі давно вже всі питання закрито? Уявляєш, Енді? Френку? А ти, Ненсі Бенністер із Кеннібанку? Нє… виджу, шо не уявляєте. Най дасть Бог, шоби й не знали ніколи.

Вона зачала з ним гарно вестися — приносила йому смакоту всіляку, як він був ззаду в сараї, лагодив комусь снігохід чи підвісний мотор, сиділа коло нього, як він уночі дивився телевізор, сиділа з ним на сходах ґанку, поки він точив ножі, слухала постійну хероту Джо Сент-Джорджа про політику — як Кеннеді позволив жидам і католикам усім керувати, як комуняки на півдні хочуть пустити негритосів у школи та їдальні і як скоро країна зовсім зійде на пси. Вона слухала, сміялася з його шуток, натирала йому долоні «корнгаскерсом», як вони тріскали, і, не бійтеся, він не настілько глухим був, шоби не вчути, як йому тут нагода стукає. Він перестав срати їй у вуха про політику, зато зачав про мене, яка я біснувата буваю, як заведена, і всьо, шо є зле в нашім шлюбі. Як його послухати, то всьо була я винна.

От і в кінці весни 1962-го він зачав торкати її так, шо троха не подобає батькові. Але на початках то було лиш так — троха погладить по нозі, як вони сидять двоє на дивані, а мене в хаті нема, троха поплескає по дупі, як вона приносить йому пиво в сарай. Зачиналося з того, а далі пішло до гіршого. На середину червня бідна Селенка вже так боялася його, як і мене. На той час, як я вже зібралася з силами відправитися на материк і витягнути з неї якісь відповіді, він уже зробив із нею майже всьо, шо хлоп може зробити з бабою, хіба шо не їбав її… і ше напудив її до того, шоби вона деякі речі йому робила.

Думаю, він би до Дня праці вже роздер їй фартух, якби Джо-молодший і малий Піт не були так часто вдома й не мішалися під ногами. Малий Піт просто був собі там і заважав, але, я собі думаю, Джо-молодший і сам троха догадувався, шо коїться, того вирішив тому завадити. Якшо так, то дякувати за нього Богові. З мене точно толку не було, я тогди робила по дванадцять та навіть чотирнадцять годин на день. І весь той час, шо мене не було, Джо крутився коло неї, чіпав її, просив його цілувати, просив мацати його в «особливих місцях» (так він то називав) і казав, шо він ніц не може з тим подіяти, мусить він просити — вона з ним така мила, а я нє, а в хлопів є якісь потреби, і нема на то ради. Але розказувати їй про то нікому не можна. Він її намовив, шо як розкаже, то я можу їх обох забити. Він їй постійно за ті дзбанок і сокирку нагадував. Постійно нагадував їй, яка я холодна противна сука і як він не може ніц подіяти, бо в хлопів є потреби. Він їй так то в голову вбив, Енді, шо вона від усього того чуть не здуріла. Він…

Шо, Френку?

Та’, він робив, роботу мав, але та його робота не сильно втримувала від того, шоби за своєю донькою упадати. Майстер на всі руки, так я його називала, і таким він і був. Він робив роботу для літників і доглядав за двома будинками (надіюся, люди, які його туда найняли, добре дивилися за своїм добром), ше було чотири чи п’ять різних рибаків, які кликали його у свою бригаду, як були зайняті, — Джо міг закидати сажі не гірше найліпших, як не був сильно з перепою, — і ше на стороні лагодив ті свої дрібні мотори. Одним словом, він мав роботу, як багато хлопів на острові (хоч не так сильно гарував, як більшість) — крихта тут, капля там.

1 ... 24 25 26 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Долорес Клейборн, Стівен Кінг», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"