Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

——— Хто б не грав замість мене, — сказав Богдан, — почуття гумору в нього точно є.

Він змахнув рукою, і екран знову зник. Замість нього на голові з’явився шолом, що щільно огорнув обличчя Богдана. Шолом був виконаний з легкого, але міцного матеріалу, з вбудованими датчиками, які сканували його мозкову активність і дозволяли йому повністю зануритися у віртуальний світ. Його поверхня блищала в неоновому світлі кімнати, відбиваючи численні голографічні зображення, які миготіли на стінах. 

——— Гадаю, потрібно запросити перевірку акаунту, — сказав рішуче Богдан. — Також не зайвим, мабуть, буде змінити логін і пароль. Що ще можна зробити?

Він повернув голову в бік Ніки, намагаючись знайти рішення. Ніка тільки понизила плечима, дивлячись на нього. Вона відчувала, як його ентузіазм щодо гри переповнював його, і це викликало у неї легку посмішку.

——— Та наче все це, — відповіла вона. — Хіба що ім’я ще можна персонажу змінити.

——— Ти ж знаєш, — засміявся він. — В мене погано з іменами. Фантазії взагалі немає.

Ніка поставила одну філіжанку з кавою біля нього на вікно, а з другою сіла на ліжко, спостерігаючи за ним. Вона дивилася, як Богдан з ентузіазмом розмахував руками, наче вводив кудись якісь команди. Його рухи були точними і швидкими. Він відчував себе впевнено у своєму світі, де все було під його контролем. Потім свиснув і сів на підлогу.

Їй завжди подобалося спостерігати за тим, як він грав. У такі моменти Богдан здавався щасливим. Він повністю занурювався у гру, і це було його справжньою втечею від реальності. Поза грою він здебільшого виглядав розгубленим, наче не знав, що робити зі своїм життям. Інколи був сумним. Інколи злився на всіх навколо. Але справжню радість він відчував тільки під час гри.

Відсьорбнувши каву, Ніка раптом помітила, як засвітилися лінзи на її розумних окулярах. Їхня поверхня покрилася м’яким блакитним сяйвом, сповіщаючи про отримання нових повідомлень. 

Вдягнувши їх, вона побачила кілька повідомлень від Максима, що швидко змінювалися перед її очима, наче картинки на калейдоскопі.

«Сьогодні я все ж зроблю те, що мав зробити ще тоді. Не заважай»

«Він пішов з весілля. Напиши, якщо він в тебе»

«Він влаштував бійку і втік. Ти знала, що Богдан взагалі вміє битись?»

«Дай мені знати, якщо він в тебе. Його всі шукають»

«Ти ж знаєш, що йому потрібна допомога спеціалістів. Просто допоможи мені все влаштувати»

«Це все заради нього»

Ніка змахнула рукою, щоб всі повідомлення зникли. Вона подивилася знову на Богдана, намагаючись приховати свою тривогу. Їй не хотілося, щоб він знав про те, що його шукають. Вона бачила, як він зосереджено занурювався у гру, і не хотіла, щоб його щось відволікало.

Однак почувся звук дзвінка. Перед очима Ніки з'явилася аватарка Максима в строгому костюмі і з різким суворим поглядом. Під аватаркою були дві кнопки з підсвічуванням.

Вийшовши на кухню, вона натиснула кнопку «прийняти виклик». Голограма Максима миттєво наблизилася до неї. Його зображення майже зливалося з реальністю, а голос лунав чітко, наче він стояв прямо перед нею.

——— Богдан у тебе?

——— Ні, я сама вдома, — знизала Ніка плечима, намагаючись залишатися спокійною.

Але в цю саму мить із кімнати Богдан радісно вигукнув:

——— Подивись, у них зʼявився новий скін!

Голограма Максима відразу ж прищурила очі. Його обличчя виразило недовіру. Він підійшов до порогу кухні. Металеві стіни відображали світло, а між ними розташовувалися панелі, що транслювали інформацію про енергоспоживання та новини в режимі реального часу. На стінах висіли цифрові картини, що динамічно змінювалися залежно від настрою присутніх. Поверхні шаф були покриті матеріалом, який автоматично очищувався від відбитків пальців.

Центральний стіл був виготовлений з прозорого полімеру, під яким проходили лінії світлодіодів, що підсвічувалися різними кольорами, створюючи ілюзію невагомості. Над ним висів інтерактивний екран, за допомогою якого можна було шукати рецепти, підбирати відповідні інгредієнти і навіть віртуально переглядати процес приготування страви. Підлога в кухні була вкрита м'яким, але міцним матеріалом, що поглинав звуки кроків і забезпечував комфорт при русі.

——— А там тоді хто грає? — запитав Максим, піднімаючи одну брову. 

Його голос лунав холодно і суворо, що тільки підсилювало відчуття напруги у Ніки.

——— Навіть не думай його чіпати! — вона швидко встала на порозі, закривши йому прохід. — Не псуй Богдану життя!

Її рухи були стрімкими і впевненими, відображаючи її рішучість захистити Богдана. Очі Ніки блищали від гніву, і вона була готова боротися до останнього.

——— Це ти псуєш йому життя! — обурився Максим.

Його голографічний образ став ще суворішим. Його віртуальний костюм видавав додаткову суворість, а обличчя відбивало тінь гніву:

——— Саме ти перетворила його на велику дитину, яка нічим, крім ігор, не цікавиться!

——— Та я його практично з ложки годувала, поки ти бігав на побачення до своєї Ганнусі! — відповіла Ніка. — Це завдяки мені він знову почав говорити і хоч чимось цікавитися!

Тоді Максим зробив крок назад, і його голограма на мить потьмяніла, наче сигнал почав слабшати. Проте він швидко відновив свій спокій.

——— Думай, що хочеш, але я вже їду за ним. Просто не заважай мені, — сказав він перш, ніж голограма повністю розчинилася в повітрі.

Ніка хутко зняла окуляри. Іі рухи були швидкими і точними. Вона підбігла до Богдана, зірвавши з його руки PlayStation. Її серце билося швидко. Вона розуміла, що діяти треба негайно. Тому всунула йому в кишеню зв'язку ключів, які були прикрашені невеликим голографічним брелоком у вигляді старого дому. Брелок світився ніжним блакитним світлом.

——— Памʼятаєш, де жила моя покійна бабуся? — запитала вона, намагаючись здаватися спокійною.

Богдан мовчки кивнув. Його обличчя вмить стало серйозним і зосередженим, ніби зрозумів, що ситуація серйозна.