Читати книгу - "Гра почалась 2. Місто Сонця, Євгеній Шульженко"

​Після півночі загін племені Вітрів все ще не спав. Вони сиділи в засідці за метрів сто від зупинки дикунів, що везли Іллю в клітці. Зграя хлопців та дівчат, в голові з кремезним хлопцем з трубою, не ховаючись, сіли прямо на Кільцевій дорозі біля узбіччя. Візок з кліткою підперли цеглинами, щоб він не покотився. Самі зібрали дошок та гілок з дерев, розпалили вогнище. Навколо темрява, тільки вогонь кидав навкруги своє чарівне світло.

​Мілана та діти племені Вітрів сиділи в кущах, недалеко від ринку, того самого що був позначений на карті як добудови до житлових будинків. Побачити дітей було не можливо, оскільки, як відомо, від світла вогню, темрява стає ще більш темною. Так можна було навіть просто вийти з засідки та слідкувати за дикунами. Звичайно ні Мілана, ні інші розвідники не хотіли цього робити. Вони розстелили спальні мішки, перекусили та вкладались спати.

​Лише Ксенія не збиралась спати, вона сиділа та спостерігала за дикунами та кліткою. Інколи протягом всієї дороги та зараз в кущах було чути як дівчина інколи плаче. Вона сумувала за Іллею, вона дуже хвилювалась за нього. Аліша ж в цей раз ходила біля дівчини, торкалась її, намагалась заспокоїти. От і зараз кішка лягла в ногах саме у Ксенії та тихо муркотіла.

​Мілана пропонувала Ксенії поїсти та трохи подрімати, обіцяла сама спостерігати. Але та відмовилась, вона сказала, що не збирається ні хвилини відпочивати, поки вони не звільнять хлопця.

​Роня та Аня мовчали ще довго після подорожі по критому автомобільному майданчику. Так страшно їм не було ніколи в житті, та й повторювати таких подій вони не хотіли. За Іллю боялись, та ще більше боялись того, куди їх приведе це стеження. Треба йти до Інституту, але й товариша вони не хотіли втрачати. Посидівши трохи, залізли в мішки та задрімали. Мілана деякий час була поряд з Ксенією, але позіхнула та пішла спати до інших.

​З самого ранку, як тільки сонце почало вставати, дикуни почали збиратись. Ксенія дуже розраховувала, що всі ляжуть спати та буде шанс визволити Іллю з клітки. Але всю ніч сиділи дозорні та прислухались до звуків в темряві. Але якщо і лягли спати, просто так зняти великий замок з клітки не було простою задачею. Вкрасти ж візок теж не дуже можливо було. Та Ксенія про ці деталі не хотіла думати.

​Отже дівчина прочекала до самого ранку. Без результату. Вона хотіла спати, про що казали чорні кола під очима. Але ніякого сну. Та як тільки дикуни почали збиратись в дорогу, дівчина розбудила розвідників племені Вітрів. Аліша теж встала, позіхнула, широко розкривши пащу. Витягнулась дугою та почала вимиватись. Аня та Роня перекусили. Мілана змусила себе з’їсти шоколадний батончик та запити водою. Як тільки Ксенія замахала головою, відмовляючись від такого батончику – командирка насварила її. Дівчина розгорнула батончик, відкусила великий шматок та майже не жуючи проковтнула його. Решту завернула та поклала собі в рюкзак.

​Як тільки зграя дітей підняли візок та потягнули далі, загін Мілани пустився в переслідування. Йшли значно повільніше, ніж вчора. Темрява приховувала дітей, а ранок діяв навпаки. І якщо їх помітять, буде бійка. А це не на руку ні Мілані, ні іншим розвідникам. В руках лише звичайні гілки, зброї немає. Та і їх всього четверо, а в зграї не менше двох десятків дітей.

​Сонце почало припікати, та діти йшли прямо по Кільцевій дорозі. Проблема була в тому, що як тільки житлові будинки закінчяться, відкривається поле з обох сторін. Якщо вони не повернуть у двори, то подальше стеження буде значно ускладнене. Поки що дикуни йшли дорогою до парку Феофанія. Тому далі за будинками по дорозі буде лише дві заправки та хлібозавод. Як далеко зайдуть дикуни – не відомо, але радувало, що загін племені Вітрів майже дійшов цілі. Залишилось за меншим – визволити Іллю та повернутись до цілі.

​Через годину зграя минула будинки та пішли прямо по дорозі, так і не зайшовши у двори. Розвідники вирішили ще збільшити відстань, оскільки їх буде видно з будь-якої точки дороги. То ж зупинившись біля останнього дерева, сховались в тіні та перекусили. Ноги за три дні подорожі гуділи, а взуття натерло пальці. Та якщо вірити картам, сама ціль вже не далеко. Пригоди видались складними, та ще й треба рятувати Іллю. Лише Аліша ходила навколо дітей та задоволено муркотіла. Вона була задоволена результатами, було враження, що її ніяк не засмутили дикуни з кліткою та криками «Нам потрібні діти!»  

​Коли зграя дикунів зникла за першою заправкою, розвідники швидко зібрались та побігли далі. Вони мали теж добігти до заправки, щоб заховатись за її стіни. Так і зробили. Та коли дійшли цієї цілі, почали виглядати за кутом будівлі. Відкривався очам хлібозавод, що стояв на невеликому пагорбі. Діти з кліткою вже пройшли половину його довжини. За заводом виглядав ліс, що мав переходити в парк Феофанії.

​Чекали не довго, та дорога від хлібозаводу йшла вліво, де продовжувалось поле. Загін Мілани не міг зараз вискочити та рухатись далі. Треба було ще більше збільшити відстань, поки зграя не зайде настільки далеко, що не зможуть бачити рухи зі сторони заправки. Але, як тільки зграя дійшла кінця заводу, вони не пішли по Окружній дорозі, а почали виходити на узбіччя, саме на невелику дорогу, Що вела до парку.

- Оце новина, - мовив Роня, потираючи очі, - вони звернули на парк Феофанія

- Можливо, вони десь там поряд живуть? – підключилась Аня, - Згадайте, на карті була ще школа.

Ксенія встала та почала чекати, коли зграя зникне за хлібозаводом, щоб рушити далі в дорогу. Також, вона сказала тихим голосом, що їй взагалі зараз не важливо куди йти, аби швидше звільнити Іллю з полону. Мілана погодилась та тихо собі всміхнулась – вони йдуть до парку Феофанія по графіку. І хай прийдеться витратити час на звільнення хлопця, це буде поряд з Інститутом Вірусології.