Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

доріжки заледве дотягували до необхідного рівня; зараз же вони настільки завантажені, що це створює небезпеку. Зазвичай у клопіткі періоди на двох головних смугах літаки сідали та злітали кожні тридцять секунд. Ситуація з Медоувудом та згода, якої аеропорт ді­йшов з його громадою, змушували інколи, в рекордні періо­ди, використовувати запасну смугу, яка перетинала дві інші. В результаті літаки злітали та здійснювали посадку, можна сказати, хрест-навхрест, й інколи диспетчерам керування повітряним рухом лишалося тільки затамовувати подих та молитися. Тільки минулого тижня Кіт Бейкерсфелд, брат Мела, похмуро передбачив: «Отже, ми там на сторожі у вежі, даємо собі раду з ризиковими випадками і поки що не зіткнули два літаки на перетині. Але одного дня, секундна неуважність чи хиба — і в когось із нас таке трапиться. Я Бога молю, щоб таке трапилося не зі мною, бо то буде другий Великий каньйон»61.

Перетином, про який вів мову Кіт, щойно проїхала «Батарея Конґа». В кабіні «Сноубласта» Мел перевів погляд назад. «Батарея Конґа» вже віддалилася від перетину, і крізь густий сніг навігаційні вогні якогось літака виднілися на іншій злітно-посадковій смузі, поки він швидко здіймався в повітря. Тоді, дивовижно, але всього за кілька ярдів позаду знову з’явилися вогні; інший літак сідав, здавалося, одночасно зі зльотом першого. Водій «Сноу­бласта» також повернув голову. Він свиснув.

— Овва, як близенько розминулися.

Мел кивнув. Справді близенько, що було відхиленням від норми, й на мить його шкірою забігали мурашки тривоги. Очевидно, диспетчер керування повітряним рухом, що інструктував пілотів обох літаків по радіозв’язку, неймовірно точно вирахував допустові межі. Як і зазвичай, рішення досвідченого диспетчера виявилося правильним, хоча й ризикованим. Обидва рейси були в безпеці — один уже в повітрі, другий на землі. Та саме частота таких точних рішень створювала постійну небезпеку.

Мел часто вказував на таку небезпеку, доповідаючи перед комісією з питань аеропорту та членами міської ради, які контролювали фінансування. Мел закликав не тільки до негайної побудови нових смуг та руліжних доріжок, а й закупівлі додаткової землі навколо аеропорту для довго­стро­кового удосконалення. Результатом була велика кількість обговорень, а інколи й лютих суперечок. Кілька членів і ради, і комісії бачили цю ситуацію крізь Мелові окуляри, проте інші займали цілком протилежну позицію. Було важко переконати людей в тому, що сучасний аеропорт для реактивних літаків, побудований наприкінці 1950-х, може так швидко стати непридатним, ба навіть небезпечним. Не мало значення, що та ж сама ситуація була в інших центрах — Нью-Йорку, Сан-Франциско, Чикаґо, всюди; політики воліли просто заплющувати очі на певні речі.

Мел замислився: мабуть, Кіт мав рацію. Можливо, знадобиться ще одна велика катастрофа, щоб суспільство звернуло свою увагу, як-от зіткнення над Великим каньйо­ном у свій час підштовхнуло президента Ейзенгауера та Вісімдесят четвертий конгрес вдосконалити авіатраси. Однак іронія полягала в тому, що труднощів у отриманні грошей на не робочі вдосконалення було зовсім небагато. Пропозиція побудувати триярусний паркінг здобула беззаперечну підтримку місцевої влади. Та це було те, що громадськість — включно з тими, хто голосували, — могла побачити й торкнутися. Злітно-посадкові смуги та руліжні доріжки були чимсь іншим. Одна нова смуга коштувала кілька мільйонів доларів і будувалася два роки, та зовсім небагато людей, окрім пілотів, диспетчерів керування повітряним рухом та керівництва аеропорту взагалі знали про те, наскільки доброю чи поганою є система злітно-посадкових смуг.

Але аеропорт Лінкольна очікувало фінальне випробування. Воно мусило прийти. За останні кілька тижнів Мел відчував знаки, і коли це станеться, вибір буде чітким — між наземними вдосконаленнями, які б відповідали новим досягненням у повітрі, чи безпомічними кроками назад. В авіації ніколи не було статус-кво.

Існував ще один чинник.

Разом із майбутнім аеропорту під загрозою було також і Мелове. Залежно від того, яким курсом піде політика аеро­порту, його авторитет посилиться або ослабне там, де на це найбільше розраховують.

Лише нещодавно Мел Бейкерсфелд був національним речником наземної авіаційної логістики, мав репутацію молодого та перспективного генія в авіаційному керівництві. А тоді несподівано одна фатальна подія перевернула все. Тепер, через чотири роки, майбутнє не було вже таким безхмарним, з’явилися сумніви й питання стосовно Мела Бейкерсфелда як у думках інших, так і в його власних.

Тією подією, що все змінила, було вбивство Джона Ф. Кеннеді.

— Тут кінець смуги, містере Бейкерсфелд. Поїдете з нами назад, чи як? — Голос водія «Сноубласта» перервав Мелову задуму.

— Га?

Чоловік повторив своє запитання. Попереду знову блимали попереджувальні вогні «Батареї Конґа». Половину ширини смуги очистили за раз. А тепер «Батарея» розвернеться й поїде тим же шляхом, очищуючи решту. З усіма зупинками, від сорока п’яти хвилин до години потрібно було, щоб повністю очистити й посипати піском одну ЗПС.

— Ні, — відказав Мел. — Я тут зійду.

— Зрозуміло, сер. — Водій направив сигнальне світло на машину помічника начальника, яка швидко вислизнула з лінії. За кілька секунд, поки Мел спускався вниз, авто вже чекало його. З інших снігоочисників і вантажівок вила­зили працівники бригади та поспішали до фургона з кавою.

Дорогою назад до терміналу Мел зв’язався з ПКС, запевнюючи Денні Ферроу в тому, що злітно-посадкова смуга один-сім-ліва скоро буде готова до використання. Тоді, перемкнувшись на диспетчерський пункт руління, він зменшив звук, щоб приглушені голоси залишалися на зад­ньому плані його думок.

У кабіні «Сноубласта» йому згадалася подія, яка з усіх, що він пам’ятав, була найсильнішим ударом.

Вона сталася чотири роки тому.

Зі здивуванням він подумав — чи й справді так давно? — чотири роки від того сірого листопадового дня, коли він через увесь стіл ошелешено потягнув до себе мікрофон системи гучного зв’язку — мікрофон, яким рідко користалися, який приглушував усі інші в терміналі, — та, перериваючи оголошення про прибуття рейсу, оголосив у залах, де швидко запанувала тиша, приголомшливу новину, яка всього кілька секунд тому долетіла з Далласа.

Поки він говорив, погляд не відривався від фотографії на стіні навпроти, фотографії, де було написано: Моєму другові, Мелу Бейкерсфелду, який, як і я, турбується