Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Отак ми залишилися без хліба й без нічого, коли не лічити дещиці картоплі та буряків, прикопаних на зиму в ямі. А до нового врожаю ще треба було чекати зо три місяці. І нізвідки інде ми не могли сподіватись на підмогу з харчами.
За кілька годин по тому, як комісія слідом за возом з нашим зерном та іншими припасами забралася з двору, до нас заявився голова десятихатки. Він сказав, що коли б ми були вступили до колгоспу раніш, то нічого цього не було б, адже ми не куркулі, то й дотягли б до жнив із хлібом.
– Ага, ледь не забув, – докинув він у кінці, вже ставши на порозі. – Членам колгоспу платять за роботу харчами. – Кажучи це, він дививсь собі на ноги, ніби соромився власних слів. – Так ото ви ще маєте нагоду спастися, коли вступите до колгоспу.
І правду сказав чоловік: у нас не лишалося ніякого іншого вибору.
Того вечора ми не розмовляли багато. А комісія, немов би вгадавши наш рішенець, розбудила нас серед ночі. Очолював її пропаґандист, – той самий, що шкуляв нам допитами напередодні. Без усяких вступних околясів він запитав маму, чи згодна вона записатись до колгоспу. Вона сказала, що так, згодна. Тоді він присів до столу під нашими іконами і написав за неї заяву. У ній, як я пригадую, говорилося десь так: «Оскільки колективна форма господарювання значно прогресивніша за одноосібну і оскільки лише вона забезпечує квітуче й щасливе життя, я добровільно прошу правління сільгоспартілі прийняти мене в члени вашого колективу». І в кінці був підпис.
Оце й усе. Мама мовчки підписалася. Пропаґандист аж світився з радощів, тоді як решта членів комісії стояла в кутку, похнюпившись, наче на похороні.
Наступного дня до нас на подвір'я прийшло кілька чоловік. Нікому нічого не пояснюючи, вони повідмикали стайню та клуню і забрали коня, корову, воза, плуга, борони та інший реманент. Аж тоді, коли наладований віз, запряжений нашим конем та з коровою, прив’язаною ззаду до воза, виїхав з нашого двору, один чоловік таки зайшов у хату. Він повідомив, що нас зареєстровано в колгоспі під нумером 168-м і що у разі чого нам треба буде в майбутньому покликатись на цей нумер.
Отак ми з господарів перетворилися в нумер – нумер 168-й.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Сільрадівський посильний, ходячи від хати до хати, скликав нас на загальні сільські збори, що мали відбутися найближчої неділі ополудні. Другий посильний загадував з'явитися на збори нашої сотки тої ж неділі ввечері.
Двоє зборів за один день! Це був явний знак, що назрівають неабиякі події. Ніхто з нас і здогаду не мав, що то може бути, але в той час ми сподівалися лише арештів, висилки чи й навіть розстрілів. Аж ось і неділя приспіла, відбулися перші й другі збори, і для багатьох наших односельців справдилися найгірші побоювання. Тільки що жертвами цей раз стали не звичайні селяни, а сільські верховоди.
Загальні збори проводилися в сільському клюбі – колишній нашій церкві. На сцені засідала президія, що з неї більшість становили люди, яких ніхто раніш у селі не бачив. Всі вони були поважні, аж навіть сердиті. «Товариш Цейтлін», відкриваючи збори, відрекомендував нам цих чужаків. Першим він назвав уповноваженого райпарткому. Інші були найвищими в районі партійними і радянськими «достойниками»: секретар райкому партії, «комісар» від МТС, «комісар» від ҐПУ, голова райвиконкому. Ми вже наслухалися про цю п'ятірку, бо чутки ходили між селян, що вона роз'їжджає по селах району, арештовуючи наліво й направо людей без ніяких очевидних провин.
Першим виступив уповноважений райпарткому. Суть його промови полягала ось у чому. Заблукана мурашка нічого не варта: вона притьмом пропала б, шукаючи харчу, будь-хто може безжально її розтоптати, як щось докучливе, чи в якийсь інший спосіб знищити. Кому потрібна заблукана самотня мурашка? Направду щось важить лише мурашник, бо в ньому мурашине життя захищене й увічнене. Мурашки тільки тим і тримаються на світі, що живуть вони цільнозв'язаним і чітко організованим мурашиним колективом. Мурашки без мурашника годі й уявити. Отак і з людьми: одинокі – безпорадні у світі; їх хто хоч може експлуатувати, переслідувати, кинути в забуття або й знищити. Тільки в комуністичному суспільстві людська одиниця знайде собі щастя, добробут і волю. Колективне господарювання – це все, а одноосібне – ніщо! Колективне господарювання – це перший крок до комуністичного суспільства, отож ми всі повинні вступити до колгоспу! Це – наказ партії, а партія знає, що для селянина найліпше. Іншого шляху немає.
Пробалакавши так з годину, він на завершення вигукнув широко вживане тоді комуністичне гасло: «Хто не з нами, той проти нас!» – і під голосні оплески сів на своє місце.
Тоді виступив партійний секретар. Він заявив нам, що наше село відстало в темпах колективізації і хлібозаготівлі. А причина цього в тому, що селом верховодять вороги народу (він назвав їх «шакалами»). Вся країна радісно будує соціялістичне суспільство, індустріялізується, колективізується, здає хліб державі й підписується на державну позику, бере участь у змаганні за швидше виконання плянів. А наше село тим часом дозволило певним ворогам народу пролізти на ключові пости й саботувати політику партії. Партія викрила їхні шакалячі підступи й суворо покарає цих виродків. Слухаючи це все, ми сиділи безмовні й заціпенілі. Нам просто подих перепиняло в горлі, поки ми чекали, коли оголосять імена цих ворогів народу.
Далі підступив до трибуни «комісар» від ҐПУ. Він почав з того, що довго переглядав якісь папери, які тримав у руках. Нарешті взявши їх в одну ліву руку, він поклав правицю на кобуру свого нагана при поясі, втупив у нас очі й так заговорив:
– Я приїхав сюди не промови виголошувати. Я приїхав виконувати свій обов’язок. Ви чули, що сказав товариш партійний секретар. Він сказав, що ваше село – у руках ворогів народу. Тож я приїхав сюди помогти вам викоренити цих ворогів і перетворити ваше село в соціялістичний колектив.
Тут він зупинився і знову погортав папери. Далі прочистив кашлем горлянку й оголосив:
– Згідно з достовірними даними, ваше село опинилося в руках украй негативного елементу...
У цьому місці він підвів голову, прибрав грізний вираз на обличчі й вигукнув
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страта голодом, Семен Старів», після закриття браузера.
