Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

Іноді він зупиняється, і під час таких зупинок у голові прояснюється аж так, що він може побачити її обличчя чи принаймні його частину. Але чіткість мотивує його йти далі, і всі шматочки знову розпадаються, а він крокує, не розуміючи за ким чи за чим іде.

Він знає тільки те, що наразі не наблизився. Не дійшов до неї.

До кого? Чоловік зводить очі до небес, прихованих від нього камінням, землею та історіями. Ніхто не відповідає на його запитання. Йому здається, що десь крапає вода, але більше нічого не чути. І він знову забуває своє запитання.

Спускається тряхлими сходами та шпортається на сплутаному корінні. Давно вже залишив позаду останні кімнати з дверима й замкáми, місця, де історії згодні залишатися на полицях.

Чоловік самостійно виборсався з лоз, що буяють наповненими історіями квітами. Він оминув стоси покинутих чайних горняток, у потрісканій поливі яких запеклися тексти. Він пройшов повз калюжі чорнила й залишив відбитки ніг, які склалися позаду нього в історії, але жодного разу не обернувся, щоб прочитати.

Тепер він мандрує тунелями, у кінці яких немає світла, навпомацки знаходить свій шлях уздовж невидимих стін, аж поки не опиняється десь в іншому часі та місці.

Чоловік прямує розбитими мостами й проходить під сипкими вежами.

Він іде над кістками, які вважає порохом, і над порожнечею, яку вважає кістками.

Його колись міцні черевики зносилися. І пальто він викинув уже давненько.

Пальта з безліччю ґудзиків він не пам’ятає. Пальто своєю чергою пам’ятало би про нього (якщо пальта взагалі пам’ятають таке), та коли вони знову зустрінуться, воно вже належатиме комусь іншому.

У хороші дні спогади фокусуються в його мізках розсипаними словами й картинками. Його ім’я. Нічне небо. Кімната з червоним оксамитовим гобеленом. Двері. Його батько. Книжки, сотні та тисячі книжок. Одна-єдина книжка в її руці. Її очі. Її волосся. Пучки її пальців. Проте більшість спогадів стосується історій. Шматочків. Сліпих перебендь і нещасних закоханих, видатних пригод і захованих скарбів. Божевільних королів і таємничих відьом.

Те, що чоловік бачив на власні очі й чув на власні вуха, сплітається з оповідками, які він читав власними очима чи чув власними вухами. Тут унизу вони нерозривно пов’язані.

Хороших днів не так уже й багато. І хороших ночей теж.

Тут, у глибині, неможливо пояснити різницю. Ніч чи день. Правда чи вигадка. Реальність чи уява.

Іноді він відчуває, що загубив свою історію. Випав з її сторінок і приземлився тут, посеред нічого, але насправді залишається в ній. Покинути свою історію він не може, хоч яких буде докладати зусиль.

Загублений у часі чоловік іде берегом моря і не дивиться вгору, щоб не помічати відсутності зірок. Він чеберяє містами з меду та кісток уздовж вулиць, на яких колись лунали музика та сміх. Вештається покинутими храмами, ставить свічки забутим богам і торкається пальцями решток не прийнятих жертвоприношень. Він спить на ліжках, де століттями ніхто не бачив сновидінь, і його сон глибокий, а сновидіння такі самі незбагненні, як години бадьорості.

Спочатку бджоли спостерігали за ним. Летіли назирці, коли він ішов, та ширяли над ним, коли він спав. Вони гадали, що це може бути хтось інший.

Він просто хлопчик. Чоловік. Щось посередині.

А тепер бджоли його ігнорують. Виконують свої справи. Вони вирішили, що один чоловік ні те ні се — не причина турбуватися, та навіть бджоли час від часу помиляються.

Закарі Езра Роулінз чекає на холоді так довго, що доводиться подзвонити майже змерзлим пальцем у двері «Клубу колекціонерів» удруге. Він упевнений, що зміг подзвонити лише тому, що чує в будинку приглушений передзвін.

Після другої спроби хлопець чує, як за дверима хтось рухається. Клацають, відмикаючись, кілька замків.

Двері прочиняються на кілька сантиметрів. Їх притримує металевий ланцюжок, а зі шпарини на нього дивиться молода дівчина. Вона молодша, ніж Закарі, та не аж так, щоб вважати її дівчинкою, і нагадує йому когось. А може, просто має пересічне обличчя. Вона дивиться на нього із сумішшю занепокоєння та нудьги. Вочевидь, навіть дрібні підпільні організації мають стажерів, яким випадають нікчемні зміни.

— Я можу вам допомогти? — цікавиться дівчина.

— Я, е-е-е, у мене доставка для архіву, — каже Закарі. Він частково витягає «Вік переказів, або Красу міфології» з кишені пальта. Дівчина глипає на неї, але не просить поглянути. Їй потрібно дещо інше.

— Ваше ім’я? — цього запитання хлопець не очікував.

— Хіба це має значення? — повторює він, якомога старанніше наслідуючи інтонацію Доріана. Смикає своє пальто. На його думку, безтурботно, переконується, що тепер видно срібний меч.

Дівчина супиться.

— Ви можете залишити примірник мені, — пропонує вона. — Я переконаюся, що його…

— Я від Алекса, — уриває її Закарі.

Вираз обличчя дівчини змінюється. Нудьга вмить зникає, перемагає занепокоєння.

— Хвилинку, — каже вона. Двері повністю зачиняються, Закарі вже ладен запанікувати, а потім здогадується, що дівчина знімає ланцюжок. Майже миттєво двері розчахуються.

Вона веде його до невеличкого фоє за матовим склом, яке заважає побачити, що за стінами. На протилежній стіні на нього чекають інші двері, теж майже цілком виготовлені з матового скла. Призначення подвійних дверей — збивати з пантелику, а не захищати.

Дівчина зачиняє передні двері й повертає на місце ланцюжок, а потім похапцем кидається відмикати двері з матового скла. Вона вбрана в довгу синю сукню, що здається простою і старомодною, подібна до халата з маленьким вирізом та великими кишенями по обидва боки. На шиї в неї срібний ланцюжок з мечем, не таким, як у Закарі. Тоншим і коротшим, але схожим.

— Сюди, — запрошує вона, штовхаючи скляні двері.

«Слід удавати, наче я тут уже бував, чи ні? Варто було запитати про це Доріана», — думає Закарі й припускає, що той відповів би «так». Адже він мав би знати, де будуть наступні двері, і тому ще важче не роззиратися навкруги.

Коридор світлий, з високою стелею і білими стінами, осяяний рядком кришталевих люстр, тягнеться від фоє до сходів з протилежного боку. Темно-синій килим укриває сходи та ллється до коридору водоспадом, вихоплюючи спалахи непевного світла, які додають йому ще більшої схожості з водою.

Закарі не може відвести погляду від кулястих дверних ручок без дверей з іншого боку коридору.

На різній висоті підвішені латунні ручки, кришталеві та вирізьблені зі слонової кістки.

Одні, схоже, так заіржавіли, що залишили темні плями на стрічках, до яких підвішені. А інші вкрилися