Читати книгу - "Наркономіка. Як працює економіка картелів"

законного бізнесу КСВ вже не настільки популярна, в тіньовій економіці вона процвітає. Деякі заможні злочинці здобули славу завдяки показній філантропії. Коротун Ґусман любив повиставлятися в наймодніших ресторанах Сіналоа; він давав офіціантам на чай по тисячі доларів. У Медельїні Пабло Ескобар роздавав дітям подарунки на Різдво, будував роллердроми і навіть житло для бідних. «Мічоаканська родина» видавала бізнесу дешеві кредити й надавала неформальні послуги для «розв’язання суперечок» (хто б сумнівався). Багато наркобаронів давали на спорудження церков. У мексиканців це називається narcolimosnas – наркопожертви. На каплиці в штаті Ідальґо є мосяжна табличка, на якій написано: «Донатор – Еріберто Ласкано Ласкано», – і цитата з псалма. Ласкано, відомий також як Кат, очолював картель «Лос-Сетас» і нібито полюбляв згодовувати своїх жертв домашнім левам і тиграм. (Скінчив він досить банально: у 2012 році його застрелили військові.)

Деякі священики радо отримують пожертви від таких людей. У своєму інтерв’ю місцевим журналістам 2005 року покійний єпископ Рамон Ґодінес Флорес зі штату Аґваскальєнтес міркував так:

– Хіба Він [Ісус] не прийняв дару [від Марії Магдалини], коли вона вилила Йому на ноги фунт дорогих пахощів? Ісус не запитав її: «Де ти купила дорогі пахощі?» Йому байдуже було, звідки гроші: Він просто прийняв дар.

– А якщо єпископ запідозрить, що гроші неправедні? – здивувалися репортери.

Падре Ґодінес заспокоїв, що це не проблема:

– Гроші можна очистити благими намірами. Не треба спалювати їх просто тому, що вони зароблені неправедно, треба змінити їхню сутність. Гроші здатні трансформуватися, так само як може трансформуватися грішник45.

Деякі наркобарони використовували філантропію, щоб здобути собі статус майже святого. Після того як поліція його ліквідувала 2010 року, в Мічоакані почали з’являтися святині на спогад про Насаріо Морено Ґонсалеса, очільника «Мічоаканської родини». Його статус святого закріпився, коли він «постав із мертвих», і поліція знову його застрелила у 2014 році. Влада визнала, що минулого разу він, певно, вижив, але, пообіцяли міністри, цього разу його вбили.

Причини популярності КСВ у наркоторгівців зрозумілі: може, і не цілком ясно, яку користь мають акціонери General Motors від пожертв Детройтському оперному театрові, а от вигода наркобаронів від підтримання образу соціально відповідальної компанії очевидна. Ryanair, імперія Сліма і безліч інших демонструють, що бізнес може бути успішний і водночас не дуже популярний. Проте в кримінальному світі свобода підприємництва безпосередньо залежить від того, наскільки реалізується базова підтримка громад, де картелі діють. Якщо сіналоанський картель вийде з бізнесу, то не стане щомісячних пенсій, які нібито одержують літні люди де-не-де у сьєрі. Це не означає, що картелі позитивно впливають на суспільство: корупція, насильство і страх, який вони породжували, десятиріччями стримували розвій Мексики і зашкодили набагато більшому обсягу внутрішніх інвестицій, ніж дала прибутку наркоторгівля. Але що більше люди вважають, буцім вони щось втрачають із занепадом картелю, то менша ймовірність того, що це станеться.

Роздавання грошей бідним і спорудження каплиць зі своїми іменами на них – два вивірені шляхи для наркобаронів долучатися до КСВ. Але є ще корисніший, складніший для них спосіб інвестування в КСВ. Тарун Ханна і Крішна Палепу з Гарвардської школи бізнесу чимало писали про «інституційні зяяння» в емерджентних ринках. Країни, що розвиваються, не мають різних об’єктів базової інфраструктури, що в заможному світі сприймаються як належне: пристойні дороги, надійна юридична система, гарні школи, безкоштовна медицина тощо. Щоб згладити нерівності своєї діяльності і сподобатися громадам, у яких вони працюють, великі компанії іноді дають людям те, чого не дала держава.

Аби зрозуміти, як наркозлочинцям вдалося домогтися схвалення пересічних людей чи принаймні стриманого прийняття, я відвідав літню пані, яку назву Розою. Вона вітала мене в просторих сучасних апартаментах у Ла-Кондесі, заможному районі Мехіко, де породисті собаки вбрані в дизайнерський одяг. Я виходжу з ліфта і потрапляю до шикарної кухні-їдальні, в якій витає дивовижний запах. Барилкувата сімдесятирічна Роза, заввишки сантиметрів під 140, саме готувала млинці з афинами і відразу наклала мені цілу купку їх на тарілку. Фешенебельні апартаменти належать не їй, а мексиканському бізнес-консультантові, якого я знаю по роботі. Роза – його muchacha, тобто «дівчина» – архаїзм, яким мексиканці позначають жінок будь-якого віку, що працюють прибиральницями, кухарками, домашньою обслугою. Мексиканець запросив мене послухати Розу, яка може розповісти чимало цікавого. Специфіка в тому, що в перервах між протиранням підлог і готуванням млинців з афинами вона планує вбивство.

Роза живе в бідному районі штату Мехіко, у величезному передмісті, що кільцем охоплює столицю, в якій живе 17 млн осіб. Життя в її баріо (окрузі) важке, а останнім часом стало ще важчим через хвилю злочинності, на яку безнадійна місцева поліція уваги не звернула. Три місяці тому одна з її шістнадцятьох онуків повернулася з чоловіком додому і нарапила на двох грабіжників, що саме обкрадали домівку. Злочинці втекли, але потім повернулись і люто побили сокирищем чоловіка, аби не здумав звертатися до поліції.

– Він досі ходить ось так, – показує Роза незграбні рухи його поламаних рук.

Нещодавно пограбували самотнього діда. Сусіди прийшли на його крики про допомогу та потягли грабіжників до суду. Та вони якось відкупилися; Роза точно не знає, як саме. Вона каже, що за два місяці через гнів і шок у діда стався серцевий напад, і він помер. Кілька років тому ті самі бандити наскочили на курячу ферму і вбили двох людей заради тисяч двох доларів.

– Вони вламуються до нас додому, беруть що хочуть, погрожують. Вони залякують нас, – каже Роза, стукаючи крихітним кулачком по кухонному столу. – Речей у нас і без того мало, бо ми бідні. Вони крадуть телевізори, стерео, овець, худобу, одяг, навіть дроти.

А поліція не реагує.

– Щиро кажучи, я їм не довіряю, – каже Роза. – А як влада нічого не робить, що ж залишається нам? Так жити більше не можна. Ми втомилися жити в страху, що кожної миті вони можуть вдертись і вбити нас.

Нещодавно сталося щось, що підказало їй, як розв’язати проблему. Вона автобусом поверталася додому, і на пустельному відтинку дороги на нього наскочили грабіжники. Цього разу, щоправда, пасажири дали відсіч – добру прочуханку, golpiza.

– Потім, щоправда, приїхала патрульна машина. Поліція не дозволила з ними покінчити, – розчаровано каже Роза.

Цей випадок подав Розі та її сусідам гарну ідею. Зараз вони збирають гроші, аби заплатити комусь, хто позбавить їх від ненависних грабіжників, що їм загрожують. За її словами, суть у тому, щоб дати їм golpiza.

І це все?

–