Читати книгу - "Зламані янголи"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Яким його вважають?
— Суворим. Йому не варто переходити дорогу.
— Атож, і йому, і, бляха-муха, всім іншим корпоративним менеджерам вище за начальника відділу. Вони всі такі суворі засранці. Розкажи мені щось таке, чого я не можу здогадатись і без того.
— Це не просто балачки. Два роки тому якийсь менеджер проекту з науково-дослідного притягнув Генда до керівної ради за порушення корпоративної етики…
— Корпоративної чого?
— Так, смійся на здоров’я. У «Мандрейк» за це карають стиранням, якщо звинувачення підтверджується.
— Але воно не підтвердилося.
Ден хитнув головою.
— Генд домовився з радою, як — не знає ніхто. А два тижні по тому цього хлопаку знаходять мертвим на задньому сидінні таксі, в такому вигляді, ніби в ньому щось вибухнуло. Кажуть, Генд колись був гуґаном у Братстві Карфура на Латімері. Буду і вся фігня.
— Буду і вся фігня, — повторив я, вразившись набагато сильніше, ніж показав. Релігія — це релігія, хоч у що її загортай, а як каже Квелла, стурбованість загробним світом досить чітко сигналізує про нездатність ефективно виживати в цьому світі. Однак Братство Карфура було чи не найпаскуднішою бандою вимагачів, яка траплялася мені під час знайомства з людським нещастям, коли я, з-поміж іншого, побачив якудзу Світу Гарлана, шаріянську релігійну поліцію і, звісно, сам Корпус Посланців. Якщо Маттіас Генд — колишній карфурівець, він — не пересічний корпоративний силовик, а темніша особистість. — То що ще про нього розповідають, окрім вуду та всієї фігні!
Ден знизав плечима.
— Що він розумний. Перед самою війною підрозділ закупівель отримав купу державних замовлень. Такого, на що великі компанії навіть не дивилися. Подейкують, Генд каже керівній раді, що вона менш ніж за рік отримає місце в Картелі. І ніхто з моїх знайомих із цього не сміється.
— Еге ж. Надто вже велика небезпека перейти на нову роботу — прикрашати власними кишками салони таксі. Гадаю, ми…
Падіння.
Як виявилося, виходити з формату ІтаО приблизно так само весело, як у нього входити. Здавалося, в підлозі під моїм кріслом розкрився люк, пропустивши мене в нору, прориту крізь усю планету. Мене оточило море завад, яке пожирало темряву з голодним потріскуванням і било по моїх об’єднаних чуттях, як миттєве емпатинове похмілля. А тоді воно зникло, так само неприємно витікши й висохнувши, і я знову усвідомив реальність. Моя голова опустилась, а з одного кутика рота тягнулася тонесенька ниточка слини.
— Ви в нормі, Ковачу?
Шнайдер.
Я кліпнув. Повітря довкола мене після хвилі завад здавалося недоречно тьмяним, неначе я надто довго вдивлявся у сонце.
— Ковачу!
Цього разу пролунав голос Тані Вардані. Я витер рота й роззирнувся довкола. Біля мене тихенько гуділа установка ІтаО, на її лічильнику застигли яскраві зелені цифри 49. Вардані та Шнайдер стояли обабіч установки, дивлячись на мене з майже комічною стурбованістю. За ними виднівся каучуковий несмак бордельної кімнати, що надавав усій цій сцені схожості з кепсько поставленим фарсом. Потягнувшись угору та знявши шапочку, я відчув, як починаю дурнувато всміхатися.
— То що? — Вардані трохи відступилася. — Не треба просто сидіти й усміхатися. Що ви довідалися?
— Достатньо, — сказав я. — Гадаю, тепер ми готові до роботи.
Частина друга
Міркування комерції
Кожен задум, і в політиці, і деінде, має свою ціну. Завжди питайте, яка вона і хто платитиме. Якщо не спитаєте, ті, кому цей задум належить, занюхають вашу тишу, як болотні пантери занюхують кров, і ви незчуєтеся, як сплати цієї ціни почнуть очікувати від вас. А сплатити її вам, можливо, буде не до снаги.
Квеллкриста Сокольнича, «Що я вже мала би знати», т. II
Розділ дев'ятий
Пані та панове, прошу вашої уваги.
Аукціоністка делікатно постукала пальцем по бульбашці безконтактного мікрофона, і звук удару прошурхотів склепінчастим простором над нашими головами, наче приглушений грім. Відповідно до традиції, вона була вбрана у своєрідний скафандр без шолома та рукавичок, але його обриси більше асоціювалися в мене з модними домами Нового Пекіна, ніж із дослідницькими розкопками на Марсі. Її голос був солодкою теплою кавою, присмаченою міцним ромом.
— Лот сімдесят сьомий. З території Нижній Данан, нещодавно розкопаний. Тридцятитриметровий стовп, на основі — техногліфи, лазерне гравірування. Початкова пропозиція — двісті тисяч стазів.
— А я чомусь так не думаю, — Маттіас Генд ковтнув трохи чаю й ліниво позирнув просто за край клірингового балкона, де оберталося голографічно збільшене зображення артефакту. — Не сьогодні і не з цією клятою здоровезною тріщиною на другому гліфі.
— Ну, тут ніколи не вгадаєш, — невимушено озвався я. — Хто його зна, що за ідіоти вештаються в такому місці з зайвими грішми.
— О, звісно, — він трохи крутнувся у кріслі, наче оглядаючи не надто щільний натовп потенційних покупців, розсіяний по балкону. — Але я справді вважаю, що ця штука піде значно менше, ніж за сто двадцять.
— Як скажете.
— Я й кажу, — на його точеному білошкірому обличчі розквітла, а тоді згасла люб’язна усмішка. Він, як і більшість корпоративних топ-менеджерів, був високий і неоригінально гарний із себе. — Звісно, я вже помилявся. Вряди-годи. А, добре, здається, це до нас.
Прибула їжа, принесена офіціантом, якому дісталася дешевша й гірше скроєна версія костюма аукціоністки. Зважаючи на обставини, він виклав наше замовлення з надзвичайною грацією. Ми обидва мовчки зачекали, поки він ставив посуд, а тоді з однаковою настороженістю провели його поглядом.
— Не з ваших? — запитав я.
— Аж ніяк, — Генд із сумнівом потицяв паличками у вміст таці-бенто. — Знаєте, ви б могли обрати іншу кухню. Ну, тобто зараз війна, а ми за тисячу з лишком кілометрів від найближчого океану. Ви справді вважаєте, що суші були такою вже доброю ідеєю?
— Я зі Світу Гарлана. Це наша їжа.
Ми обидва не зважали на те, що суші-бар був розташований просто посередині клірингового балкона й відкритий для снайперів на позиціях у будь-якій точці просторого аукціонного дому. На одній з таких позицій саме причаївся Ян Шнайдер, тримаючи лазерний карабін з куцим стволом і ковпачком для полум’я й дивлячись у снайперскоп на обличчя Маттіаса Генда. Скільки ще чоловіків і жінок у цьому домі можуть так само дивитися на мене, я не знав.
На голодисплеї над нашими головами ковзнули тепло-помаранчеві цифри початкової ціни й опустилися нижче ста п’ятдесяти, не зважаючи на благальний тон аукціоністки. Генд кивнув у бік її постаті.
— Ось, бачите. Роз’їдання починається, — він заходився їсти. — То, може, перейдемо до справ?
— А й справді, — я перекинув йому через стіл
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зламані янголи», після закриття браузера.