Читати книгу - "Що сказано"

— Що воно таке? — Джордж пожвавішав: ще щось американського.

— Знаємо, заспівай.

— А алгебри не вчать?

— Я ж тільки в першому класі.

— Американці! Марнують час на куріння замість вчити математики! На куріння час потім знайдеться!

— Обидва вікна були відчинені! — гаркнув з порога Аркадій.

— А географія? Яка столиця Китаю? — Цього Бо не знав. — Пекін, хлопчику, Пекін. Це має знати кожен. Китайці колись запанують у світі. І всі забудуть про Вашингтон.

— Чому б не заспівати, справді? — запропонувала Ластівка.

— Куріння, я хочу про куріння!

Всі очі зійшлися на Бо.

— Гаразд, — згодився той похмуро.

За хвилину всі, крім Аркадія, який збирався на роботу, сиділи кружком у вітальні, співаючи «On Top of Old Smoky».

-------

— Підмести може якийсь негритос, — сказав Аркадієві майстер Копф. — Ти потрібен мені у вартівні. Стен хворий. Кілька днів його не буде.

Чого це він пропонує йому? Посада вартового грошовита. А Копф його терпіти не може.

Авжеж, він підмінить. Але в чому тут каверза?

Наступного дня він сидів у будці й дивився, як сонце вирулює вздовж злітно-посадкової смуги летовища по той бік вулиці. На столі лежав Journal.

— Здається, Стена ще довго не буде. Може, й зовсім.

Аркадій чув, що в нього рак.

Копф глянув у бік нових терміналів. Це летовище має бути чи не найбільшим у світі.

— Між нами кажучи, — додав Копф («Відколи ми так заприязнилися?» — здивувався про себе Аркадій), — думаю, це рак.

На місці звалища, де колись гніздилися бомжі, з’явилася нова автостоянка.

— Подобається тобі тут?

— Усе гаразд. — Йому подобався відпочинок від підмітання. Подобалося читати, слухати оперу на касеті.

— Можеш зробити мені послугу? — Копф стишив голос, вже й так досить глухий і змовницький.

Аркадій пробував розібрати напис усередині пляшки, витатуюваної у Копфа нижче ліктя.

— О третій приїжджає фура, ти відчиняєш браму. Це все.

Аркадій стенув плечима. Копф здригнувся.

— Надворі зимно. Я сидітиму тут.

П’ять хвилин по третій 12-тонна немаркована фура під'їхала до вартівні, і Аркадій, пітніючи в листопадовій мряці, зачинив за нею браму.

Місяць згори наглядав за летовищем.

Аркадій працював дві зміни підряд, і коли повернувся додому, Бо вже пішов до школи.

Назавтра Ластівка розбуркала його о третій дня. Вона дала йому термос кави і сандвіч з ковбасою.

Увечері знову завітав Копф. Його тонкі губи розтягнулися в усмішку.

— В понеділок знову буде фура. Може затриматись, та ти не хвилюйся.

Аркадій промовчав.

Копф пішов, але тут-таки вернувся.

— Забув, — він поволі дістав із задньої кишені конверт, поволі поклав на стіл.

Аркадій наставив приймач на станцію WQXR[15]. Співав Юссі Бйорлінґ, шведський тенор.

Але чимсь та музика його дратувала. Як можна отак співати про любов? Ніхто там нікого не любить. Паміна брехуха, Таміно розпусник. Усі брешуть. Хіба війна його не навчила?

Він вимкнув приймач і дивився, як клубочиться й тане його дихання. Різдво, час докорів. Він дістав з шухляди примірник Rogue, погортав, порозглядав силіконові груди й удавані посмішки дівчат. Кинув журнал назад і почав дивитися на стоянку, потім далі, на летовище. Покотив зубочистку по середньому пальці правої руки, зламав її. Він ще ніколи не літав. Чи боявся б? Можливо. Він старіється. Він вже не той молодий лев, що вразив Стефана силою, а Ластівку мудрістю.

Копфа він не боїться. Копф ніщо.

Узяв до рук Journal.

Клятий Копф. Кляті німці. Німці ненавиділи українців. Якби Гітлер поставився до українців справедливо, він міг би перемогти у війні.

Думки розбігались. Він помацав конверт. Легкий. Що там? Скільки?

Дві сотенні купюри.

Неймовірно.

Думав — буде двадцять, може, півсотні.

Тижневий заробіток.

Він зсунув свою синю кепку на потилицю.

З такою готівкою зробиш чимало. Під час війни всі брали хабарі. Він сам продавав сальварсан хворим на сифіліс росіянам, щоб могти купити м’ясо на чорному ринку. Кому яке діло? Єдина відміна між тоді й тепер була війна, яка служила чоловікові виправданням, але життя є життя. Бог розуміє голод і скруту. Бог знає, чия де вина.

І чого він такий нещасливий?

— Агов, хлопче!

Біллі Велан. Сміхун Біллі. Торік мав інфаркт. За кілька місяців повернувся на роботу, мов нічого й не було. Аркадій стрічав його жінку на похороні Оскара Ландіша. Кремезна така, сива. Аркадій не розумів його скоромовки, постійних жартів, незмінно доброго настрою. Біллі поводився так, ніби з цим світом усе гаразд. Треба комусь підсобити з вантажем чи підмінити на кілька днів — Біллі поруч. Як і Аркадій, він працював сім днів на тиждень, хоч мав уже під шістдесят.

— Принести тобі щось із їдальні? — усміхався Біллі. — Бо за годину я їду. На два тижні.

— Куди це?

— Флорида. Посиджу на пляжі, посмакую горілочки з соком. Винайму човен і попливу собі, знаєш, ген-ген, може, підчеплю марліна.

Аркадій усміхнувся. Але і з Біллі він тримався на віддалі.

Коли знову був сам, зазирнув у конверт. Дві купюри здавалися несправжніми. З такими грошима можна послати Бо до католицької школи, виплатити машину, будинок.

Цілий тиждень Аркадій не міг спати. Слухав, як нагорі ходить Стефан — той тепер мало коли спав. Слухав гул літаків над Фрі-Фоллом та уявляв собі відчуття, коли вільно падати з парашутом. А якщо приземлитися на острові, що пливе собі річкою, де його ніхто не побачить, як добре було би почати все знову. Він схопився. Пісяючи, заціпеніло втупився у бузок, що тремтів за вікном, біля гаража. Тоді знову ліг і наслухав, як шовковиця постукує у вікно, а Ластівка говорить сама до себе в сусідній кімнаті, де гуде нова (і дорога) масляна піч.

У п’ятницю ввечері він читав у вартівні Journal, а від шибки відлунювали «Страсті за Матвієм».

Коли приїхала фура, він не відривався від читання.

За другим клаксоном двері відчинилися. Кроки. Калатання в шибку.

Аркадій спокійно підвів очі.

Перед ним була величезна голомоза пика. Навіть безброва. Ніс сплющений, губи товсті, мов шини. Чорна шкірянка.

— Що для вас?

— Що? Відчини кляту браму, ось що.

Ще кілька кроків. Ще один літак.

— Відчини кляту браму, чуєш?

— Що сталося, Майку?

Невисокий чоловік по той бік шибки звертався до напарника, але дивився на Аркадія:

— Курвий син сцикун. Не казав я тобі, що то сцикун?

— Ага. Щось тут доказує. Ти щось доказуєш?

Аркадій мовчав.

— Ага. Дай я скажу йому пару слів, просто в пику.

— Ні, в нас тут друзі. Вони ним займуться, ша. Ще раз питаю: відкриваєш браму чи ні? Так чи ні? У мене діла.