Читати книгу - "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"

і не надто відрізнялися від першої-ліпшої пари середнього віку з Європи. За якийсь час чоловік підвівся з-за столу і став походжати навколо, спиняючись вряди-годи перед старою вицвілою світлиною, що її повісила на стіну Меґґі: на ній можна було побачити, яким був цей будинок у 1915-му. Потому він широко розкинув руки і сказав:

— Гарні ж у вас тут краї! У нас, у Швейцарії, багато гарних гір. Але тут у вас усе інакше. Тут пагорби. Ви їх так називаєте: пагорби. Вони, пологі й приязні, чарівні по-своєму.

— О, то ви зі Швейцарії, — відгукнулася своїм звичним увічливим тоном Меґґі. — Завжди хотіла туди поїхати. Це все звучить так фантастично: Альпи, канатні дороги...

— Звісно, всілякої краси у нашій країні вдосталь. Але тут, у цій місцині, якісь особливі чари. Ми так давно хотіли сюди приїхати! Стільки про це говорили, і ось нарешті ми тут! — На цих словах він щиро засміявся. — Яке щастя!

— Чудово, — відповіла Меґґі. — Дуже сподіваюся, вам усе сподобається. Надовго ви до нас?

— Ще три дні, а тоді мусимо повертатися на роботу. Нам страшенно кортіло сюди потрапити вже багато років, відколи ми подивилися прекрасний документальний фільм про Елґара. Він любив ці краї, об’їздив їх на велосипеді і добре вивчив. І от ми таки приїхали!

Меґґі ще кілька хвилин з ним потеревенила, розпитувала, де саме в Англії вони вже побували, і радила, що варто подивитися тут у нашій околиці, — звичні теми для розмови з туристами. Я вже чув таке хтозна-скільки разів, та й сам міг більш-менш на автоматі всі ці поради повторити, тож перестав звертати на них увагу. Запам’ятав лише, що ті німаки насправді — швейцарці, які подорожують на орендованій машині.

Чоловік знай примовляв, яка чудесна країна Англія і як гарно до них усі ставляться, і гучно реготав, варто було Меґґі сказати щось бодай віддалено подібне на жарт. Утім, як я вже сказав, спершу вони видалися мені парочкою доволі занудною, тому на якийсь час я просто перемкнувся на інше. Знову я звернув на них увагу лише за кілька хвилин, коли мені впало в око, як чоловік намагається втягнути у розмову і свою дружину, а та все мовчить, не відриваючи очей від путівника, і взагалі поводиться так, наче ніякої розмови просто не чує. Тоді я почав приглядатися до них пильніше.

Обидвоє мали рівну природну засмагу, на противагу місцевим на терасі — ті найбільше скидалися в цю мить на якихось спітнілих лобстерів, — і, попри свій вік, були підтягнуті та спортивні на вигляд. Волосся чоловік мав сиве, але лискуче і ретельно доглянуте; його зачіска навіювала туманні асоціації з сімдесятими: десь так ходили тоді хлопці з «Абби». Вираз обличчя у жінки з білявим, сливе сніжно-білим волоссям був суворий; якби не дрібні зморшки навколо рота, вона видавалася б справжньою красунею, хоч і не першої, звісно, молодості. Як я вже згадував, чоловік усе намагався залучити її до розмови:

— Звісно, моя дружина від Елґара у захваті, тож побувати в домі, де він народився, було б страшенно цікаво.

Мовчання.

— Мушу зізнатися, я не фанатію від Парижа. Лондон, наприклад, мені набагато більше до вподоби, це правда. А от Соня Париж любить.

Ані пари з уст.

Щоразу, кажучи щось подібне, він обертався до своєї дружини, яка сиділа в кутку, і Меґґі хоч-не-хоч доводилося робити те саме, але та жодного разу очей від книжки так і не підвела. Чоловіка це начебто не особливо бентежило, він і далі весело собі теревенив. Потім знову розкинув руки і сказав:

— Даруйте, я, мабуть, вийду на хвилю помилуватися вашими чудовими краєвидами!

І подався надвір; спершу ми бачили його то тут, то там на терасі, а тоді він зник з очей. Дружина й далі сиділа в кутку з путівником у руках, і незабаром Меґґі підійшла до її столика й заходилася прибирати. Жінка й бровою не вела, аж доки сестра не взяла тарілку, де лежав іще крихітний шматочок булочки. Тієї миті вона захлопнула книжку і сказала — значно голосніше, ніж треба було:

— Я ще не закінчила!

Меґґі вибачилася і залишила її наодинці з тим шматочком, однак вона до нього, помітив я, так більше й не торкнулася. Проходячи повз, сестра глянула на мене, а я у відповідь знизав плечима. Ще за якусь хвилину Меґґі дуже ввічливо поцікавилася, чи не треба їй ще чогось.

— Ні, нічого більше не треба.

З її тону було зрозуміло, що найкраще зараз — дати їй спокій, але Меґґі тієї миті діяла цілком рефлективно і зі щирим зацікавленням спитала:

— Вам усе сподобалося?

Ще принаймні якихось п’ять-шість секунд відвідувачка читала далі — так, наче не почула. Потому поклала книжку й уп’ялася очима в мою сестру.

— Гаразд, — мовила вона, — якщо вже ви питаєте, я скажу. Їжа була дуже добра. Краща, ніж у багатьох забігайлівках тут навколо. Але на свої сендвічі й салат — всього-на-всього сендвічі й салат — ми чекали тридцять п’ять хвилин. Цілих тридцять п’ять хвилин.

Лише тепер я збагнув, що жінка перед нами просто кипить від гніву. Не того гніву, який спалахує зненацька і тут-таки чахне. Ні, зрозумів я, цій жінці допекло до живого вже давненько — і пекти не переставало. То був гнів, який приходить — і навіть не думає минати, залишається на одному й тому самому рівні, подібний на тупий біль у голові, який ані піку не досягає, ані виходу собі не знаходить. Меґґі, завжди спокійна й врівноважена, цих симптомів не розпізнала і думала, певно, що відвідувачка скаржиться — принаймні на свій погляд — обґрунтовано. А тому вибачилася і спробувала виправдатися:

— Бачите, коли тут стільки людей...

— Але ж у вас щодня людно, правда ж? Хіба ні? Щодня влітку за гарної погоди тут точно відбою нема від клієнтів, чи не так? То невже не можна підготуватися? Звичайнісінька для вас річ — і захоплює усіх зненацька? Ви це хочете мені сказати?

Жінка не зводила з Меґґі очей, та коли я вийшов з-за прилавка і став обіч сестри, перевела погляд на мене. Можливо, причиною став вираз мого обличчя, але я відчув, що тепер вона гнівалася ще сильніше.

Сестра обернулася, глянула на мене і заходилася легенько відштовхувати, проте я не відступав і сам уже дивився на відвідувачку простовіч, бо хотів, аби