Читати книгу - "Анатом, Федеріко Андахазі"

два способи: скорочуючись та розтягуючись. Щоб розтягнувся один м’яз, треба, щоб скоротився протилежний, а для цього в обидва м’язи має прилинути певна кількість кінетичної рідини з мозку. Я кажу вам не про метафізичну причину, позаяк кінетична рідина, як я вже казав, складається з матеріальної субстанції. І ця субстанція або наповнює, або витікає з м’язів, спричиняючи скорочення м’язів чи розтягнення. Саме у цьому й полягає принцип руху. Отже, кінетична рідина є у м’язах, циркулюючи у них і перетікаючи з одного в інший, розтягуючи їх чи скорочуючи. Утім, у цьому є лише основа кінезису; я маю ще показати вам, як влаштовані нерви, які скеровують цю механіку, перетворюючи її з хаотичної на впорядковану.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ. Про демонічних істот Підійшовши до свого стільця, анатом невдовзі повернувся, тримаючи на плечі торбу.

— Це саме та торба, яку бачив мисливець, — мовив він, простягаючи свій тягар суддям. — Немає жодної таємниці у тому, що я щоранку йду до лісу неподалік від хутора, щоб назбирати там мертвечину, яку я потім препарую й досліджую. Але годі відволікатися. Дозвольте, я покажу вам те, про що щойно вам розповідав, — сказав анатом, взявшись розв’язувати торбу.

Цієї миті мисливець, що сидів у залі поруч з рештою свідків, скочив з місця й знервовано попросив дозволу вийти, у чому йому, звісно, було відмовлено. Доктори богослів’я позирали на анатома з побоюванням: що там у нього у торбі? У залі глядачі загули. Матео Колон опустив руку в торбу, а коли зібрання побачило, що він звідти добув, гудіння перетворилося на нажахані крики, а мисливець заволав:

— Ось він, демон, якого я бачив. Спалити його! Спалити на вогнищі!

Анатом тримав за лапи жаску звірину. Істота скидалася на вовка з величезними іклами. Але замість шкури на голові відстовбурчилося вогненно-червоне пір’я, а тіло вкривала золотава луска. Над хребтом у гидкої істоти стирчало два плавники. Щойно анатом опустив химеру додолу, вона заревіла, ніби лев, випустивши пару величезних крил. Глядачі, свідки й навіть судді ладні були кинутися навтьоки.

Матео Колона не роздерли на шмаття лише тому, що ніхто не наважувався наблизитися до страшної тварюки.

— Вам немає чого боятися. Цього звіра свідок вважав за демона. Ви особисто можете переконатися, що це лише опудало, — він простягнув звіра суддям, які мимоволі відсахнулися. — Це мертва матерія, яка неспроможна самостійно рухатися. Я сам зробив його. Це опудало з вовка, з якого я зідрав шкуру й натомість уп’яв півняче пір’я й прикріпив фарбовану луску. А плавники та крила пришив голкою та ниткою.

— Всі бачили, як воно ворушилося, й чули, як воно ричить.

— Саме про це я і веду мову. Якщо дозволите, то на прикладі цього штучного звіра я поясню, як відбувається рух. Адже ж ніхто не вважає, що механічні постаті на вежі, що б’ють у дзвони, — то демони. Це опудало теж не є демоном. Його рухи скеровує такий самий принцип, що й у постатей на вежі,— мовив він, знову показуючи у бік вікна, додавши: — Дивіться.

Анатом узяв звіра за хребет і покрутив щось на череві, потім поставив на підлогу, і в залі знову почулися перелякані вигуки. Звір почав ходити перед присутніми, скажено хлопаючи крилами й жахливо ревучи при цьому.

— Не бійтеся. Він нічого вам не заподіє.

— Прибери зараз же цього демона! Прибери!

Почувши наказ, анатом узяв тварину за гриву, знову покрутив щось на її череві, й та завмерла, наче мертва. Тримаючи жахіття за лапи, Матео Колон розтлумачував далі:

— Як бачите, кінезис жодним чином не пов’язаний з душею. Цей механічний звір ходить, видає звуки й махає крилами, як живий. Певна річ, такої тварини у природі не існує, але вона чудово, хоч і кострубато, імітує принцип, який керує рухами тіл, нашим серед інших. Я зробив його, маючи єдину мету, — показати вам непомильність моїх теорій.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. Про механічні постаті

— Зараз я вам поясню, як влаштовано мого звіра. Я щойно казав, що нерви змушують м’язи рухатися, — анатом показав на невеличке бронзове руків’я, сховане у черевці тварини, потягнувши за нього, відчинив кришку, що висіла на завісках. — Наші нерви складаються з парних складових: тих, що розташовані ззовні, себто шкіри, та тих, що всередині. Перші — ніби чохол для других. Рух м’язів є не що інше, як скорочення нервів. Таким чином, смикнувши за один кінець мотузки, ми спричинимо до руху другий її кінець. Саме так рухаються м’язи. Наше тіло вкрите незмірною кількістю нервів, які скеровують найтонші порухи. Та на цьому опудалі я, посильно, відтворив цей принцип за допомогою лише двадцяти мотузяних «штучних нервів». Їх натягнуто всередині тулуба, й вони відтворюють лише двадцять різних порухів. Цей принцип тотожний механіці у годиннику, — мовив він, показуючи суду порожнину в череві опудала. — Ось ви бачите стиснену пружину, котра, випрямляючись, передає рух усіма рухомими частинами тіла через мотузки, про які я вже згадував. Звісно, йдеться про вбогу імітацію руху, але вона доволі правдиво зображає те, що я намагався вам пояснити. Наслідуючи принципи, які я спостерігав у поведінці живих тіл й у внутрішній будові тіл мертвих, я створив понад десяток таких механізмів.

— Дивіться, анатом прирівнює себе до Бога, ототожнюючи свої диявольські заняття з працею Творця! — червоний від злості декан, підскочивши на своєму стільці, тицьнув пальцем у звинувачуваного.

— Ваша Ясновельможність припускається помилки, — смиренно заперечив Матео Колон. — Ми, анатоми, лише тлумачимо творіння Всевишнього й, проливаючи світло на те, що спочатку було сховане у пітьмі, прославляємо Його. На мою думку, наука є засобом сягнути Його Творіння, а отже — віддати Йому хвалу. Мої незграбні механізми — не більш як убоге наслідування Творінь Всевишнього, які створено лише з однією метою — збагнути хоч би дещицю Його Задуму.

— Балачки, пустопорожні балачки! — перебив декан. — Ви щойно на власні вуха чули зізнання звинувачуваного. — Й, криво посміхнувшись, Алессандро де Леньяно вів далі: — Анатом особисто зізнався, що перш ніж зробити своїх ляльок, він вивчав людські трупи. Певна річ, ви знаєте, що за буллою Боніфація VIII розтинати трупи заборонено, — скінчив декан переможно свою мову.

— Вельми вдячний Вашій Ясновельможності за те, що ви нарешті визнали: ця тварина зовсім не демон, як ви нещодавно переконували, а некривдна лялька. Саме це я і прагнув довести. Отже, звинувачення щойно власноруч заперечило показання свідка.

Цього разу декан, побагровілий від люті, нічого не спромігся заперечити, обмежившись лише кинутим у бік свідка лютим поглядом, ніби то він у всьому завинив.

— Що ж до булли, яку згадала Ваша