Читати книгу - "По той бік мосту, Мері Лоусон"

Артур намагався струсити глазур назад на один із куснів торта – вона пристала до паперу. Він сильно її потрусив, і вона відлипла посередині й упала на торт із заледве чутним глухим звуком.

– Тримай, – сказав Артур, передаючи йому кусень.

– Дякую. Дуже смачний торт.

Та вони ж майже вели розмову! Коли він тільки почав працювати на Артура, тиша здавалася йому зловісною. За цілі дні вони навряд чи обмінювалися словом. Він не мав нічого проти – власне, тоді він був радий, що не мусив розмовляти. Він міг цілковито покладатися на те, що Артур не спитає, як вони з батьком тримаються.

Та й хай там як, насправді це була не тиша. Навколо чулося безліч звуків, переважно від коней: важке, ритмічне тупотіння копит, їхнє сильне дихання, стукіт і дзвякання їхньої упряжі. А ще – пташки й цикади, гудіння комах, гавкіт собак і коли-не-коли – стукіт дятла десь удалині.

Раз чи двічі він пробував улаштувати тишу вдома. Роками він автоматично вмикав радіо, коли заходив до себе у спальню, але, якийсь час попрацювавши з Артуром, спробував його не вмикати. Однак тиша в нього вдома була інакша. Вона наче підкреслювала відсутність його матері. І звуки, які її порушували, були далеко не заспокійливі – плач дитини з приймальні, іноді крики з батькового кабінету, дзеленчання телефону, відповідь місіс Таттл і її стривожене бурмотіння, з яким вона йшла до батькового кабінету. Вона терпіти не могла відповідати на телефон: а що як хтось помре, доки з нею розмовлятиме? А що як у когось стався серцевий напад і він видихнув свої останні слова в слухавку? Вечорами, коли батька нікуди не викликали, на будинок опускалася справжня тиша, важка, наче обтяжена депресією, що охопила батька, відколи пішла мати. Тож він умикав радіо й дозволяв Елвісові, Чакові Беррі та Бадді Голлі її заповнювати.

Тепер він сидів поруч Артура й слухав, як дзижчать бджоли й рвуться простирадла, і як Артур сьорбає свій чай із надщербленої емальованої кружки. У них за спинами пролунало з півдесятка важких, грузних кроків, і над Артуровим плечем показався величезний Едвардів ніс. Його заінтригував торт.

– Іди геть, – сказав Артур і ляснув його тильним боком долоні. Едвард махнув головою й відступив назад, а тоді зупинився, й Ієн відчув на собі його погляд. Він втягнув голову в плечі й схилився над своїм куснем.

– Іди геть, – знову сказав Артур грізно.

Едвард здався і повернувся до Роберта, й невдоволено подмухав йому у вухо. Роберт замахав головою. Едвард був молодший серед них двох і виводив Роберта з себе.

– Ти не влаштовуєш вечірки? Не запросиш друзів? – запитав Артур, б’ючи всі рекорди з тривалості їхніх розмов.

– Та ні. У понеділок в мене іспит. Завтра доведеться вчитися.

Артур спочутливо кивнув і сьорбнув свій чай, а Ієна накрило хвилею сорому. Бо Артур, попри всі його недоліки, був дуже приємний чоловік, і досі навіть уявлення не мав, що Ієн працював на нього тільки тому, що закохався в його дружину. І точно навіть подумати не міг, що іноді, вже затемна, Ієн повертався на ферму. Повертався і тихо стояв в чорній тіні дерев на краю двору, наче якийсь темний привид, що переслідує її.

*

– Ієне, ти з кимось зустрічаєшся? – запитала Лора кілька місяців тому, і його в одну мить охопила паніка. Чому вона запитала? Вона помітила, що він за нею спостерігав? Чи знала вона про його почуття до неї? Може, вона бачила його наскрізь, може, вона зрозуміла це ще тоді, коли він уперше прийшов на ферму напитувати роботи. Але вона здавалась просто зацікавленою, не насміхалася з нього і не дражнила. Тож він пробурмотів, що так, щось таке.

Він і сам не знав, як йому це вдалося, але в нього й справді була дівчина. Вони стали зустрічатися десь рік тому, коли всім класом поїхали на Лоу-даун-пойнт увечері після їхнього останнього іспиту, щоб трохи відсвяткувати кінець навчального року. Розклали багаття на березі, смажили хотдоги й зефір, кільком хлопцям вдалося роздобути самогону, тож вони всі напилися і пішли плавати серед ночі. Дехто з них передбачливо прихопив із собою купальники, вбравши їх під одяг, а решта, разом з Ієном, плавали в білизні. Кілька хлопців – ті, що випендрювалися все своє життя – та кілька дівчат – ті, від яких цього можна було очікувати – купалися голими. Вони всі багато плескалися, верещали й реготали, але, на диво, ніхто не втонув, не впав у вогнище й не розбив голову об каміння, пірнаючи з краю пірса. Вода була ще дуже холодна, тож коли вони вийшли на берег, їхні зуби цокотіли так сильно, що ніхто не був здатен говорити. Вони докинули дрів у вогнище й зібралися навколо нього, сівши так близько, як могли, щоб не обпалити брів, по черзі пили самогон і на все горло виспівували «Та ти кобель» Елвіса Преслі холодним і далеким зіркам. Час від часу хтось із них докидав ще дрів у вогнище, й іскри піднімалися стовпом і зникали в темряві.

Піт там був від самого початку, але тримався трохи осторонь, як зазвичай робив у гурті. Він пішов геть незабаром після того, як усі вийшли з води. Ієн виявив, що сидить біля Кеті Беретт, чий батько працював у компанії «Гідро». Вона була симпатична й приємна, і дуже змерзла, а він добряче напився, тож почав енергійно терти їй спину, щоб зігріти. Одне привело до іншого, і зранку вів виявив, що вони стали парою.

В якомусь сенсі він цьому радів. У нього ще ніколи раніше не було дівчини, і він не мав певності, що тільки через його власний вибір. Відколи мати пішла, він у глибині душі відчував, що, можливо, у стосунку до дівчат на нього наклав відбиток її ганебний учинок. Тож те, що Кеті його вибрала – це вона сіла біля нього, а не навпаки, – його заохотило. Плюс йому подобалася її зовнішність, її запах, те, як вона відразу на нього схилилася й дозволила себе обійняти.

Певна річ, проти Лори в ній не було нічого особливого. Він знав, що їх не варто було порівнювати, але нічого не міг із собою вдіяти. Кеті була маленька й пухкенька, з чистою, світлою шкірою й темним блискучим волоссям, а Лора – висока, струнка й розкішна, і вродою – із зовсім іншої ліги. Та й Кеті була юна дівчина, а Лора – доросла