Читати книгу - "Дім на березі озера, Мері Лоусон"

Сподіваюся, що ми з Бо були йому утіхою хоч трохи. Певна, що ставки – були. Точно знаю, що він діставав утіху від безперервності ставкового життя. Того факту, що втрата одного не зруйнувала громаду. Того факту, що закінчення життя – це частина задуму.

Щодо Мері… Тепер я розумію, що він, мабуть, діставав утіху від тих коротких зустрічей з Мері.

Глава 10

Мені варто розказати вам про Паїв. Більшість із того, що я знаю, мені переповіла старенька міс Вернон, коли я була старшокласниця і поралася на її овочевих грядках. Може, її пам’ять і не надто надійна, але, з іншого боку, вона ж свідок, вона бачила, фактично, кожне покоління цієї сім’ї, від Джексона Пая і далі, так що її словам можна вірити. Звісно, вона розповідала не лише про Паїв; уся історія Кроу-Лейку та його ранніх поселенців оживала на її грядках моркви й квасолі. Вона розповідала, доки я трудилася, і коли я відходила все далі й далі від неї, вона говорила дедалі голосніше, а тоді враз викрикувала: «Заради Бога, підійди й допоможи мені перейти! Як я маю розмовляти з тобою, коли ти аж там?». І я йшла і допомагала їй підвестися з кухонного стільця, і вела її доріжкою вздовж грядки, аж доки доводила її туди, де вона могла далі нормально розповідати.

За її словами, Джексон Пай мав гострий розум. Пам’ятаю, як вона запитала мене, чи я коли-небудь зауважувала будинок Паїв. Я не зрозуміла, про що вона говорить – я бачила будинок Паїв з мільйон разів, але потім пішла і глянула на нього ще раз. То була масивна дерев’яна будівля, зведена далеченько від дороги, з «доладним», як казала міс Вернон, фасадом. По обидва боки вхідних дверей виднілися величезні відсувні вікна, а елегантна веранда окутувала будинок з трьох боків. Джексон залишив декілька пишних берізок, що росли близько до будинку, і вони затіняли його влітку, а взимку захищали від вітру. Можна уявити, як добре сидіти на тій веранді літнього вечора, слухаючи вітерець у березах, відпочиваючи після трудового дня. Певно що Джексон саме це й мав на думці, коли її зводив, хоч я й не можу уявити його на тій веранді. Насправді, я не пригадую, щоб там узагалі хто-небудь сидів. Паї не були прихильниками відпочинку.

Але, як сказала міс Вернон, той будинок був кращий за пересічний, тим паче, враховуючи, що його звів зовсім неосвічений чоловік. Він спланував будинок Джейнів і Вернонів, і також добре впорався.

– Він мав у голові картинку, яким усе має бути, – казала міс Вернон. – І міг придумати, як зробити так, щоб було, як на картинці. Ох, який він був розумний. І добрий фермер. Він вдало вибрав землю. Знаєш, ферма Паїв найкраща серед багатьох. Добре просушена. Добрий ґрунт, як на цю місцину. Кращий, ніж у нас. Кращий, ніж у Джейнів. Йому могло б там справді щасливо житися, якби він не сварився з усіма своїми хлопцями. Фермерам потрібні сини, знаєш. Дівчата не такі цінні. Ну, деякі з них непогані, але більшість просто не мають потрібної сили. Фермерство – тяжкий труд. Тобі цього не збагнути, але це тяжкий труд.

І оце після того, як я дві години сапала її грядки під палючим липневим сонцем.

– Скільки у нього було дітей? – запитала я. Тоді багато з її історій про минуле мене не дуже цікавили – дітям минуле ні до чого, вони дивляться в майбутнє – але Паї слугували винятком. Біда цікава всім, а я тоді мала ще й особисті причини хотіти все про них дізнатися.

– Семеро. Ти сапай, сапай. Ти сапатимеш, а я розказуватиму, тож ми обидві робитимемо те, що кожній добре вдається. Семеро дітей: п’ять хлопців і дві дівчини. Дівчата були близнята, але обидві померли ще немовлятами. Не знаю чому, сама була ще маленька. Може, від скарлатини. Хай від чого, а обидві померли. Хлопці. Так, дай-но згадаю. Норман був найстарший. Трохи старший за мене. Він утік. Я ж тобі про це розповідала, так? Втрапив у воду на озері взимку й надто боявся батька, щоб піти додому. Далі – Едвард. Цей був із тугодумів. Місіс Пай нелегко довелося, як його народжувала, тож, може, через це, не знаю. Він так і не навчився ні читати, ні писати, і його татко аж зі штанів вистрибував, так злився на нього. Постійно на хлопця кричав, а той стояв і дивився, як баран. Не розумів, що діється. Одного дня він узяв і пішов, просто посередині сварки. Обернувся й пішов геть, ніби всі ці роки складав два і два, і тепер нарешті додумався – життя кращим не стане. Отож узяв і пішов. Цей був другий. Третій був Піт. Чула таке ім’я? Пітер Пай. Звісно, всі його дражнили Пітером Пайпером і все питали, скільки паків пекучих перчиків він міг понасмикувати10, певно, доводили його до сказу. Але, думаю, то була не найбільша його біда. Ні, не найбільша.

Вона застукала зубами, зсутулившись на стільці, вглядаючись у минуле. Пам’ятаю, що подумала, яке довге її минуле. Як багато його в неї.

– Хочеш лимонаду? – запитала вона раптом.

Я кивнула.

– То сходи принеси.

Кожного пообіддя, як я приходила до міс Вернон, моє перше завдання було приготувати кварту лимонаду й поставити його в смердючий старий холодильник. Через кожні кілька грядок вона мене посилала по скляночку лимонаду їй і собі, а через кожні кілька склянок я з деяким поспіхом допомагала міс Вернон дістатися до ванної.

– Про що ми тут говорили? – запитала вона, коли ми допили лимонад і я перенесла її стілець ближче до редиски.

– Про синів Джексона Пая.

– А-а-а, так. До кого я дісталася?

– Щойно почали про Піта.

– Піт, – промовила вона, киваючи. – Правильно. – Вона гостро глянула на мене. Її очі були бліді й туманні, та все одно мені завжди здавалося, що вона бачила більше за інших людей. – Мені подобався Піт. По-справжньому подобався. І я йому подобалася. – Вона хитро зиркнула на мене. – Ти, мабуть, цьому не віриш, бо молода. Думаєш, що я завжди була така, як тепер. – Вона замислено ворушила підборіддям. Міс Вернон мені видавалася схожою на коня, дуже старого коня з обвислою шкірою й вусами, і майже зовсім без вій. – Він був вродливий парубок. Привітний, як його мати. Вона була привітна жінка, бідолашка. Дивно, але чоловіки