Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

навіть сказати мені, що хотіла саме таку хустку, звідки я так вгадав її бажання, але я справді-таки нерозумний, треба було купити собі сандалети, без них мені не обійтися, а без хустки обійтися можна, хоч вона повинна признатися, що я зробив їй велику приємність.

І так вона безперервно вертілася по колу — від радості, до розважності й назад.

Я сміявся.

— А тепер я скажу тобі, чому так скоро повернувся додому. Бо скучив за тобою, бо зовсім не скоро, бо неважливо, що скоро, а якщо тобі скоро і якщо тобі важливо, що скоро, то ти не рада, що я прийшов.

Сміялася й вона.

— Гаразд, я знаю, що тобі бракує одної клепки, а тепер розказуй, що там було.

Я сказав, що сьогодні не було нічого, усе відбулося раніше, тільки ми нічого не знали, і навіщо тепер маємо сумувати, якщо це сталося вже давно.

Наслідуючи Мулу Ібрагіма, копіюючи його витягнену шию і вузькі плечі, те, як він кліпає своїми дрібними очима й полохливо висуває з довгих рукавів миршаві руки, мовби це дві ласиці визирають на світ, сторожко принюхуючись, і швидко зникають при перших ознаках небезпеки, я промовляв тихим голосом Мули Ібрагіма:

— Тебе не було стільки часу, то я подумав, що ти відкрив крамницю або знайшов собі краще місце.

А я йому відповідаю, що ще не вирішив, пропонують мені кілька місць, але ніде так не тхне, як у нього, а я настільки звик до цього смороду, що буду щодня приходити сюди, щоб добряче його нанюхатися.

— Та гаразд, отже… — каже вона, сміючись не дуже весело.

— Не гаразд, але отже, — сміюся і я.

Вона виходить з гри, непевно дивиться на мене й каже серйозно:

— А з чого будемо жити?

— Якщо цього, що я знаю, замало, то носитиму воду в Єврейському кварталі! Як бачиш, нема чого лякатися.

На жаль, її силувана усмішка, за якою вона приховує свій страх, показує, що її анітрохи не обманула моя бадьорість. А я не зречуся її, тої своєї бадьорості: проживемо! Хіба й тут потрібне якесь особливе вміння?

І я підняв її, як малу дитину, обережно обгорнувши двома руками, теплу й тугу. Доторкаюся підборіддям і щоками: молода. Нюхаю, наче квітку: запах чистий, ніжний. Найкраща жінка в місті, сказав я. Справді, і не тільки в цьому місті. І я знаю, що можу все в житті, бо хіба з нею тяжко жити? І шепчу їй безладні слова кохання.

А вона притулилася до мене, як сполохане цуценя до материних цицьок, і ховає обличчя від життя, від страху, маленька, наче лялька, нечутна, як сон.

Думає про вбитого батька?

Тримаю її на руках, її й те третє, що наливається її кров'ю, як малий упир, і колихаю поволі, поволі, щоб відірвати її від світу, від страху, від поганих спогадів, щоб залишився тільки я — скрізь навколо неї в нескінченній, як небо, як море, далині, щоб її затопила моя ніжність, яка б'є в мені джерелом.

Не бійся, кажу.

Люблю тебе, кажу я.

Хто нам що зробить, кажу я.

І почуваю себе паном над панами, доки отак тримаю на руках вагітну дружину в задушливій кімнаті над пекарнею.

Цей запал залишився в мене і в наступні дні, щоправда, не в такій мірі, як того дня, коли я сміявся зі свого нещастя, бо не знав, що маю робити, але все-таки достатньо, щоб хоробро шукати якогось рішення, якогось виходу з-поміж стількох можливостей, які існують у світі. А що існують, доказом цього є люди, які живуть. Якось живуть. І мені більшого й не треба.

Я знав:

«Життя як стерниста нива: не пройдеш, ноги не вколовши».

«Не журись, а за діло берись».

«Сміється той, хто сміється останній».

«Перемелеться лихо — добро буде».

Багато чого я знав, багато у що вірив. Усе, гадав, залежить від мене.

Напочатку мені ще вдавалося потрапити до декого, хто мав силу допомогти мені. Але все кінчалося смішно.

Мула Ісмаїл, народний вожак і повірений нашої громади, прийняв мене люб'язно, аж я подумав, що він сплутав мене з кимось іншим. Та потім побачив, що він не сплутав мене ні з ким, він просто не знав, хто я, та й не міг знати, хоч я й намагався пояснити йому. Люб'язний за звичкою, така вже його робота, і то з будь-ким, бо він же не може знати всіх людей, та й не потрібно, а люб'язність люди пам'ятатимуть, якщо навіть їхня справа не зрушить з місця. Здивувало мене ще одне: він не поцікавився навіть, чому я прийшов, чого хочу. Він сказав, що йому приємно мене бачити в себе, хоч я ніяк не міг зрозуміти, чому це йому приємно. Потім без зупинки, не даючи мені вставити й слова, почав говорити про різні питання, про питання війни, яку не можна вести без внутрішньої злагоди. Причина наших втрат у Румунії й на Україні не в слабкості мусульманського війська, а в чварах між полководцями і в тому, що бракує божої допомоги. Далі почав розводитися про питання неповаги до віри, неповаги до влади, неповаги до людей зі становищем. Ми ж не шануємо ні панів, ні старшин, ні священиків, ні суддів. А така розпущеність провіщає чуму. Воістину, як сказано в корані, чуму і війни провіщає також велика заграва на північній частині неба. І коли невчасно випаде сніг, як минулого року — 24 серпня, то це теж віщує чуму. І коли собаки багато виють, доки муедзин з мінарета закликає до молитви. І коли діти ображають євреїв та християн. І коли народу надміру народжується. І коли люди стають надто зажерливі. Усе провіщає чуму, війни, лихо, що, на його думку, не так уже й нерозумно, адже нещастя трапляються безперестанку, а якщо їх не можна відвернути, то можна бодай пояснити — і тим уже половину справи буде зроблено. А друга половина від нас не залежить.

Мене не цікавили ні війни, ні чвари між полководцями, ні причини чуми, і я почав уже втрачати терпіння: скільки ще триватиме це безглузде патякання — день, місяць, рік, вічність? Чи й коли він стане кістяком, то буде ляскати самими лише щелепами перед іншим кістяком, моїм? Чи й тоді він не зупиниться, якщо не стримаю?

Може, він і не знає, що я тут, може, думає, що я хтось, байдуже хто, що слухав його вчора, торік, завжди, споконвіку, той самий, тільки з іншим ім'ям, дрібненький,