Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

– Не треба наган здавати, не треба також і бойок сточувати, – тихо, але твердо заперечив Владислав. – Нехай лишається у такому самому вигляді, як його дід з війни приніс.

– Чи ти певен в тому, синку?

– Так, тату, певен. Сховай це, доки я з армії повернуся, а тоді вже сам вирішу, що з дідовим дарунком робити.

– Але ж за це кримінальна стаття!.. За ґрати сісти можна!..

– Не бійся, тату, нічого не станеться.

– А як дільничний інспектор з обшуком зайде?

– Якщо пістолет сховати добре, то ніхто нічого не знайде. А дільничному скажеш, що дід пістолет десь викинув перед смертю. В Замчисько кинув, просто у воду! А де саме, ти не знаєш. От і все.

– Ти певен, синку?

– Так, певен.

Довелось зробити, як просив Владислав. У його кімнаті стояв холодильник, який відсунули убік, вирізали на цій ділянці частину однієї з мостин – тут і обладнали схованку для нагана. Потім повернули холодильник на місце… Вийшло надійніше, ніж у сейфі, пожартував Владислав. При цьому його очі якось дивно сяйнули…

По закінченні школи юнак знов-таки повівся дивно: на відміну від переважної більшості товаришів, про вступ до будь-якого вишу навіть не думав, «відкосити» від армії теж не намагався – навпаки, пішов служити охоче, немовби ніяких інших варіантів зовсім не існувало. Більше того, по закінченні строкової служби завітав до Костополя тільки для того, аби розписатися з колишньою своєю однокласницею Нелькою. А потім, замість пишного весілля влаштувавши скромну святкову вечерю для двох сімей, молодята повернулися до Туркестанського військового округу в місто Термез – туди, де Владислав залишився снайпером на надстрокову військову службу. Звідти тепер і телефонували…

– Ал-льо-о-о!.. Ал-льо-о-о!.. Це Термез?! Ал-льо-о-о!.. Владько, я тебе досі не чую!.. – продовжував викрикувати у мікрофон слухавки Генрик Вітольдович. Як раптом з навушника різко нявкнув високий дівочий голос:

– Ал-льо-о-о, Костопіль, говоріть!

Й одразу:

– Тату, драстуй! Ти один чи з мамою?

– Драстуй, синку! – Генрик Вітольдович щосили стиснув слухавку. – Я сам, мамі зле зробилося, вона лежить… Як ти там?!

– Отже, телевізор ви дивитеся, – спокійно мовив на іншому кінці дроту Владислав. Було зрозуміло, що вони обидва змушені говорити не прямо, а лише натяками, інакше б телефоністка у будь-який момент роз’єднала надмірно балакучих родичів, пославшись на поганий зв’язок. Втім, з одного-єдиного натяку про телевізор і без того все було зрозуміло: в Афганістані сталися «відомі події», внаслідок потужної хвилі праведного народного гніву афганський лідер Амін разом з поплічниками постав перед справедливим народним судом і був страчений. А товариш Бабрак Кармаль у зверненні до афганського народу проголосив «другий етап революції».

А головне – обмежений контингент радянських військ перетнув афганський кордон. З метою надання інтернаціональної допомоги братньому афганському народу. При цьому узбецьке містечко Термез було одним з пунктів, звідки висувалися наші війська…

– Ти ще телефонуватимеш, синку?.. – обережно спитав Генрик Вітольдович. – Бо якщо так, то я підготовлю маму…

– Навряд чи телефонуватиму. Мене відпустили подзвонити лише сьогодні. Зглянулись… на мамине самопочуття.

Це означало, що…

– Коли твоя черга, синку?.. – голос батька мимоволі здригнувся.

– Не знаю, – Владислав говорив спокійно і впевнено. – А якби і знав, то не мав би права говорити. Сам розумієш…

– Так, розумію, синку.

– Ну, тож поцілуй маму замість мене і скажи, щоб не хвилювалася надмірно. Все буде добре.

– Синку, але ж ваше становище тепер змінилося!..

– Я вже не маленький, – обрізав Владислав, – тож хвилюватися не варто. І останнє, що я хотів сказати: Нелька до вас скоро повернеться.

– Нелька?!

– Ну так! Що ж їй тут одній робити? Сам подумай.

Ну так, звичайно: син тепер в Афганістані служитиме, отож невістка повернеться додому. Все правильно.

– Прийміть її. Нехай живе в моїй кімнаті, де зараз вітальня.

– Звісно, синку! Про що мова?! Приймемо!..

– Дякую, тату.

– Синку, а чи розкаже вона?..

Однак у слухавці негайно нявкнув високий дівочий голос:

– Костопіль, Костопіль, кінець зв’язку, роз’єдную.

І безнадійні короткі гудки.

«Навіть попрощатися по-людськи не дали!» – роздратовано подумав Генрик Вітольдович, вішаючи слухавку на телефон. Потім подякував сусідці за оперативний виклик і пішов втішати дружину, яка лежала на їхньому дивані, уражена нападом жахливого головного болю.

1980. 29-й панфіловець

Будинок по вул. Боричів Тік, № 30, вечір 21 червня 1980 року

Скидалося на те, що вони помінялися ролями не тільки на сьогодні, але принаймні на пару-трійку найближчих днів. Усе ж таки товариш Мориченков був на п’ять років старшим від дружини й до того ж присвятив усе своє життя нестримній та завзятій боротьбі за побудову розвиненого соціалізму в СРСР. Щоправда, не всього Радянського Союзу, а лише Подільського району столиці Української РСР – древнього міста Києва… Тим не менш сили віддав усі до останньої крапельки, а тому здоров’я у нього було вже далеко не те, що в молоді роки: то нирки ниють, то печінка кам’яніє, то селезінка… то підшлункова… то ноги, то хребет… Коротше, болячок – повний букет!

Але сьогодні місце на «хворобливій» кушетці справедливо зайняла Тамара Антипівна. Ще б пак: давно вона не зазнавала подібної поразки! Зле їй стало ще вдень на Червоній площі. Перебуваючи у натовпі почесних гостей праворуч від трибуни, літня вчителька намагалася не слухати розкотистої промови, що лунала з розвішаних на стовпах динаміків:

– Сьогодні до вас прикута увага всіх жителів нашого старого і водночас вічно юного Подолу, оскільки ви – його окраса і гордість, ви той самий молодий цвіт, який невдовзі дасть плоди у найрізноманітніших галузях народного господарства: у промисловості та в сільському господарстві, в науці й техніці, в культурі та мистецтві. Протягом десяти шкільних років ви незмінно демонстрували найвищі результати у навчанні та зразкову поведінку і як цілком закономірний результат отримуєте першу вашу нагороду – шкільну золоту медаль. Несіть же й надалі з гідністю та гордістю високе звання відмінника-медаліста, будьте зразковими в усьому…

Щоправда, зовсім не слова цікавили Тамару Антипівну. Відшукавши затуманеним поглядом одного з медалістів – випускника середньої школи № 17 Спартака Андрійовича Сивака, вона вже не втрачала з поля зору цього трохи незграбного вайлуватого «головастика», попри літню спеку нарядженого у світло-сірий костюм-трійку, надраєні до блиску черевики, крохмальну білу сорочку й ідеально зав’язану темно-синю краватку. Шкода, що її очі ледь не луснули від напруги, коли разом з іншими юнаками та дівчатами ненависний вискочень піднявся на трибуну, отримав належну йому медальку від одного з керманичів Подільського району