Читати книгу - "Галявина край лісу, Каролін Ламарш"

один листик, потім другий, третій, згодом вигулькують квіти, якими всі так захоплюються — приміром, як зараз ви. Та захоплення триває недовго: кілька квіток на ставі свідчать про швидку, до кінця сезону, колонізацію води лататтям. Рослини з’являються по експоненті, і це вже не звістка, а закон і феномен. Під поверхнею клубиться коріння, його стає дедалі більше, а коли виникають зелені листочки, уже пізно: буквально за кілька днів латаття здушує бідолашний став.

Мені здалося, що сторож уживав надто літературні слова.

— Доводиться, — виснував він, — повертати чистоту в природний спосіб. Викопувати і виривати!

Дві бабки літали, зчепившись, ніби продовжуючи одна одну. Таке враження, ніби птах обережно поклав рожеві квітки латаття на бездоганно круглі листки. Насправді ж усе це постало з глейкого клубка коренів.

— Вам не здається, що наш погляд уже ніколи не буде невинним? — спитала я.

Сторож зирнув на мене з висоти своєї мужньої зачіски; він мав коричневі з позолотою очі та довгі густі майже жіночі вії.

— Якщо ви таким чином хочете сказати, що природа прекрасна, як і завжди, але нам здається недужою, — тоді я згоден, ми вже не невинні.

І він усміхнувся мені. Усмішка вийшла сумна. Я зрозуміла, що він думає про це постійно, що, хоч він і допомагає невтомно природі, усвідомлення занепаду планети не залишає його.

Коли увечері, насолоджуючись поверненням прохолоди, я обходжу маєток, то завжди проходжу повз став. Спостерігаю за парою приклеєних одна до одної бабок і щоразу думаю — чи це одні й ті самі? На виході з парку раз у раз бачу пару білих котів. Їхній смух різко контрастує з темним тлом дерев, вони подібні до двох комет. Намагаюся ступати якомога тихіше, щоб устигнути попестити котів. Та вони щоразу тікають. Я захоплююсь їхньою впертістю, адже такий колір смуху має неабияк заважати при полюванні — жертви здаля помічають котів або ж коти самі стають легкою здобиччю. А втім, вони, здається, це усвідомлюють: я ще не бачила, аби коти так швидко вшивались. Іще є два вершники — пан і пані, — звиклі до темряви, зауважуючи мене, вони ввічливо вповільнюють ходу, а потім пускають коней у галоп, ніби я перепона, яку вони дбайливо обходять.

Бабки паруються, коти також, і коні, і вершники, і сторож зі своєю дружиною. А я одна-самітня, достоту як Мерлин.

Я не користуюся великим ліжком господарів, що стоїть посеред спальні, повної палісандрових меблів і сучасного живопису в червоно-чорних тонах. Мені виділили гостьову кімнату — зручну і нейтральну. Там є нічний стілець і нічник з Ікеї. З вікна відкривається не найкращий вид — з інших вікон можна бачити парк і гайок, а з мого лише вузький трикутник галявини з високими деревами по двох боках і хатинкою з червоної цегли, де мешкає сторож із дружиною, по третьому боці.

Одного ранку трикутний краєвид мені вкрай набрид. Десь дуже далеко скригав садовий секатор — і я скористалась нагодою, щоб прогулятись. У повітці нудьгував ровер. Я підкачала шини і вирушила до села, дзвіницю якого можна було бачити з парку.

На майдані перед дзвіницею я побачила тютюнову крамницю, перукарню із зачиненими ролетами і одне-єдине кафе (тут кажуть «корчомка»). Була дев’ята ранку. Я обрала столик біля входу. Кілька клієнтів сиділи в залі, інші скоцюрбилися на дзиґлах перед барною стійкою, троє самотніх чоловіків цмулили пиво, двоє хлопчиськ реготали. Я помітила в залі явно одружену пару — за сорок, пані з шиньйоном і макіяжем, пан із бездоганною сорочкою і піджаком, який висів на спинці стільця. Праворуч від них, біля стіни, сиділа літня пані з таким виглядом, ніби їй — такій самотній, з надто яскравими квітами на сукні — було незручно перебувати в «корчомці» так рано. Трохи далі трималися голомозий чоловік і надто бліде (достоту мертве) дівча. Я відчула, що чоловік користується своєю владою, аби замовляти за них обох. Позаяк я не відводила від них погляду, він підвівся і затягнув дівчину в темний куток.

Тоді я перенесла увагу на сорокарічну пару. Тихі, чистенькі — начебто дрібні службовці. І все ж контор у цьому кварталі немає. Можливо, вони працюють на пошті? У туристичному бюро? Доївши сніданок, пан підвівся першим і чекав на дружину біля виходу. Вона ж попрощалася з власником, поцілувавши у щоку. Я перехопила стривожений погляд чоловіка. Він брязнув ключами в кишені. Вони вийшли разом, перекинулися словами на пішнику та вирушили до того кутка майдану, де розташовувалась перукарня. Пан нахилився відімкнути ролету біля самої бруківки. Залізна ролета злетіла вгору, відкривши барвисті афіші. Подружжя зайшло до перукарні — чепурного салону з похиленими блискучими раковинами.

Іду платити до бару. Біля мене двоє хлопаків. У першого — східноєвропейський акцент, він сухо підсміюється, другий — кремезний і чорнявий, його блискучі очі на мить зупиняються на мені. Випадкові подорожні і, певно, приятелі на час відпустки. Троє інших чоловіків за барною стійкою байдуже розглядають мене. Упевнено сплачую рахунок — так, ніби повідомляю: я сама і не шкодую про це. Та насправді кортить бути одним із цих усміхнених молодиків. Або дружиною перукаря. Певно, приємно працювати разом із чоловіком і снідати з ним у «корчомці». Чому я так не зуміла?

Наступної ночі заверещала сирена. Я в самій льолі босоніж збігла в морок і перелякано вслухалась у нестерпне волання. Потім я піднялась до своєї кімнати і знову нерішуче спустилась, трохи прочинила двері до холу, звідки долинала сирена, і підскочила, зауваживши високу постать у тіні; на мене направили яскраве світло ліхтарика. То був сторож. Він сказав, що система надто примхлива. Потім вибив пальцями код — і повернулася тиша.

— У таку спеку ми спимо з відчиненим вікном, тож я почув сирену, — спокійним голосом пояснив він.

І додав, що викликав майстра із охоронної фірми.

Майстер явився саме тоді, як я пила чай біля вікна, звідки вже кілька днів марно виглядала дрозда, що ховався в гіллі дерев. Я запропонувала майстрові чаю. Він чемно відмовився, бо всю ніч морочив собі голову з несправними сиренами — і зміна його ще тривала. Вигляд майстер мав виснажений. Я розповіла про нестерпну сигналізацію: «боляче вухам», сказала я. Авжеж, «боляче» — це занадто, та я не знайшла більш годящого слова.

— Я музикант, — пояснила я, — тож тепер мені складно грати.

Заскочений моїм зауваженням, сторож додав, що, відколи він працює з сигналізацією, весь час чує свист у вухах — так зване «дзвеніння». Він повідомив про це байдуже, ніби також не хотів вживати слово «біль». Мене це заінтригувало. Хіба дивні речі повідомляють зваженим тоном? Таке враження,