Читати книгу - "Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом"

— Саро, сядь і розкажи, що трапилось. У мене є ще кілька хвилин до сеансу з наступним пацієнтом.

Намагаючись заспокоїтися, Сара почала:

— Карлос — найбільш вульгарна та неадекватна особа, яку я будь-коли зустрічала!

— Ну, ти знаєш, я теж не дуже ним захоплююся. Я не приховував цього і казав тобі перед тим, як направити його в твою групу. — Карлос був у мене на індивідуальному лікуванні шість місяців та кілька тижнів до того, як я передав його Сарі. — Але це вже таке. Кажи далі. Вибач, що перебив тебе.

— Знаєте, він просто нестерпний! Обнюхує жінок, наче він пес, а вони — сучки в період тічки. Йому наплювати на все, що відбувається в групі. Але вчора одна з пацієнток, Марта, дуже вразлива молода жінка з межовим станом[7], така собі зазвичай скромна тихоня, почала розповідати, як її зґвалтували минулого року. Не думаю, що вона колись про це розповідала — принаймні не в групі. Вона була така налякана, голосно схлипувала. Їй було так важко про це розповідати. Кожне слово давалося їй зі страшним болем. Усі намагалися якось допомогти їй виговоритися — і не знаю, правильно чи ні, але я подумала, що їй трохи допоможе, якщо я розповім, що мене теж зґвалтували три роки тому…

— Я не знав цього, Саро!

— Ніхто цього не знав!

Сара зупинилася і витерла хустинкою очі. Я розумів, що їй було непереливки, але не був упевнений, що саме завдало їй більшого болю: розповідь про зґвалтування чи власна несподівана відвертість перед пацієнтами. (Те, що вона була інструктором в цій групі, ускладнювало ситуацію ще більше.) Або ж вона просто засмутилася через те, що сказала про це мені? Я вирішив не дуже дошукуватися.

— А потім?

— Ну, а далі втрутився ваш Карлос.

Мій Карлос? Сміхота! Можна подумати, ніби він — моя дитина і я відповідаю за нього. (Так, це правда, що мені довелося посперечатися із Сарою, щоб вона зайнялася його лікуванням, і вона дуже неохоче взяла собі в групу пацієнта з раком. Але треба було визнати, що її група скоротилася до п’яти осіб і їй потрібні були нові учасники.) Я ніколи раніше не бачив її такою роздратованою і такою напруженою. Зрозуміло, що їй було соромно, і я не хотів сипати сіль на рану, розкритикувавши ще й метод її терапії.

— І що ж він зробив?

— Він почав розпитувати Марту про всі деталі: коли, де, що, хто. Спочатку це ніби допомагало їй говорити, але, щойно я згадала про власний випадок, він перемкнувся на мене. Далі вже почав розпитувати нас обох про дуже інтимні речі. Чи ґвалтівник роздер наш одяг? Чи він кінчив всередину? Чи був такий момент, коли нам почало подобатися? Усе це відбувалося так підступно, що минув якийсь час, поки група зрозуміла, що він просто смакував цю ситуацію. Він не засуджував нас із Мартою, зовсім ні, але по-своєму отримував сексуальне задоволення. Я знаю, що мені, як лікарю, слід поставитися до нього з розумінням, але він такий покидьок!..

— І як же все закінчилося?

— Як-як… до групи нарешті дійшло, що це за людина, і всі почали протистояти йому, використовуючи його ж нечутливість, але він не виказував ані дрібки каяття. Фактично він почав усіх ображати і звинуватив Марту й мене (і взагалі всіх жертв зґвалтування), що ми занадто роздмухуємо цю проблему. «Що за біда?» — запитував Карлос, а згодом заявив, що особисто він був би не проти, якби його зґвалтувала якась приваблива жіночка. І на довершення додав, що радо схвалить спробу зґвалтування з боку будь-якої жінки з групи. Ось тоді я й сказала: «Якщо ви сподіваєтесь на це, то ви бісів невіглас!»

— Я чогось думав, що ти назвеш його значно гіршим словом.

Це трохи розслабило Сару, і ми обоє засміялися.

— Це занадто! Я дійсно втратила самовладання.

Я намагався сказати щось приємне, щоб підтримати її, але слова вийшли якимось занадто повчальними:

— Пам’ятай, Саро, часто екстремальні ситуації, схожі на цю, завершуються тим, що стають вирішальним моментом у курсі лікування пацієнта, якщо їх правильно використати. Часто вони є своєрідним зерном для помелу під час терапії. Давай спробуємо перетворити цю ситуацію на урок для нього. Я зустрічаюся з ним завтра і спробую вирішити цю проблему. Але я хочу бути переконаним, що з тобою все гаразд. Якщо хочеш із кимось поговорити, будь ласка, я до твоїх послуг — сьогодні наприкінці робочого дня або ж десь на тижні.

Сара подякувала і сказала, що їй потрібен час, щоб обміркувати все. Коли вона вийшла, я подумав, що, навіть якщо вона й вирішила поговорити про власні проблеми з кимось іншим, я все одно буду намагатися зустрітися з нею пізніше, коли вона заспокоїться, і тоді я зрозумію, чи можемо ми перетворити її неприємну історію на урок і для неї також. Я міг тільки уявити, яким пеклом було проходження через це знову, і я співчував їй, але мені здалося, що вона схибила, намагаючись вдатися до дармової терапії в своїй групі. Я був переконаний, що для неї було б ліпше, якби вона спершу пройшла індивідуальну терапію, а потім, навіть якщо все одно наважилась би поговорити про це в групі — і це було основною проблемою, — вона впоралась би із цим краще.

Згодом зайшла моя наступна пацієнтка, і я мусив приділити увагу їй. У той же час я не міг не думати про Карлоса, бо мені слід було вирішити, як поводитися з ним наступного сеансу. Це було не так уже й незвично, що я згадав про нього. Він був екстраординарним пацієнтом, і від того часу, як ми почали терапію, — це було кілька місяців тому — я думав про нього набагато більше, ніж ту одну чи дві години на тиждень, які ми проводили разом під час сеансів.

— Карлос — це кіт, у якого дев’ять життів, але зараз, здається, він проживає своє дев’яте життя.

Це було перше, що сказав мені онколог, котрий відрядив його на психотерапію. Далі він пояснив, що Карлос має рідкісну повільну форму лімфоми, яка спричинила більші проблеми через її величезні розміри, аніж через злоякісність. Протягом десяти років пухлина добре піддавалася лікуванню, але зараз розрослася в його легені і поступово добирається до серця. Його лікарі вже вичерпали всі варіанти: вони давали йому максимум хіміотерапії і застосовували всі можливі препарати. Вони запитали мене, наскільки чесними мають