Читати книгу - "Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв"

Коли Сергій наступного ранку під’їхав до готелю, годинник показував точно дев’яту, і саме в цю мить з вестибюля вийшов доктор Гешке.

— О, гер Альйошін, — усміхнувся він, — бачу, ви теж педант!

— Шануючи чужий час, заощаджуєш власний!

— В такому разі, з вами можна мати справу… Ваша машина?

— Інститутська. Мені бракує часу й терпцю морочитися з такою тендітною технікою. А от за кермом посидіти люблю.

— А я не люблю навіть цього, — розсудливо сказав німець. — У мене зараз дві автомашини, але я ними майже не користуюсь. Волію ходити пішки.

— Та все ж доведеться їхати! — пожартував Сергій. — Рушимо?

— До ваших послуг.

Гешке сьогодні був привітніший і веселіший. Видавалося, що він навіть забув про мету подорожі, а сприймає її просто як недільну прогулянку мальовничим Правобережжям України. Та й Альошин почувався вільно й легко. Надто перевантажений справами, він давненько не виривався за місто, і зараз аж дивувався, що озимину вже вигнало мало не до пояса, а на яблунях замість ніжного первоцвіту рясніють зворушливі пуп’янки.

Хоч і старенька, але добре допильнована “Волга” ГАЗ-24 ішла легко, прудко. Зелень луків та лісів ще не пожухла від спеки, — сонце світило лагідно, не припікаючи. Зустрічних машин було мало — неділя. Все схиляло до мовчанки, до самозаглиблених роздумів, коли людина, неуважно поглядаючи на одноманітні в своїй мальовничості краєвиди, їх зовсім не помічає, а бачить щось інше, своє.

Сергієві ця автомагістраль була знайома дуже добре. Тут ще з козацьких часів пролягав битий шлях на Київ, але тільки після війни його почали одягати в асфальт і бетон. Будували довго, — щось років з п’ять, — і Сергієві не раз доводилося, студентом бувши, чимчикувати грузьким насипом пішки, бо автобуси восени не ходили. Тоді мріялося про майбутню автостраду, про майбутню власну “Победу”, якою він приїжджатиме до Ліщинівки щонеділі…

“Гай-гай, та невже все це було так давно?”

Йому на мить стало моторошно. Вперше усвідомилось, що оте глузливе “папаша”, почуте від двох п’яних бовдурів, як і шанобливий титул “літньої людини”, одержаний від їхнього дещо поряднішого приятеля, варті вже не сміху, а серйозної тривоги: минає молодість!

А може, не минає, а вже минула?.. Згадай-но, друже, якими нестерпно статечними — і справді старими! — видавалися в школі вчителі, старші за тебе хіба що на десять літ! А саме стільки ти не був у рідній Ліщинівці. Сопливі першокласники стали за цей час повними сили й дерзань юнаками та юнками. Для них минула ціла епоха!.. Тож якими очима вони поглянуть на тебе, тридцятип’ятирічного?

І куди поділися оті сімнадцять літ, що збігли після закінчення школи?.. Далебі, видається, ніби їх і не було!.. І завжди не вистачало часу. А чого домігся? Що зробив вартого уваги? Майже нічого, якщо казати по правді… Та певно ж, і наступні сімнадцять промчать отак швидко, а то й ще прудкіше. І буде вже понад півста?! Овва!

Сергій похопився, що вже давно не приділяє уваги німцеві, поглянув у його бік. Доктор Гешке, мабуть, теж замислився, залетів думкою чи за океан у свою лабораторію, чи в Західний Берлін, у дім свого батька. А може, теж пригадує минуле, з сумом констатуючи, що вже й старість не за горами, а зроблено дуже мало.

І ще подумалося: пліч-о-пліч у цій машині зараз сидять двоє неабияких фахівців у галузі надвисокотемпературних вогнетривів, — даймонсит доктора Гешке і кристамуліт кандидата технічних наук Альошина дають право називати речі своїми іменами. Один — українець, другий — німець “у американських наймах”. Обидва працюють над однією й тією ж проблемою; обидва, цілком можливо, роблять однакові помилки і зовсім по-однаковому зупиняються перед дрібницями, які на свіжу голову розв’язуються за хвилину. Та об’єднати б лабораторії, скласти докупи всі оті так важко здобуті факти й фактики, злити воєдино творчі зусилля — і вже давним-давно було б створено такий вогнетрив, що про нього зараз ще й мріяти не можна!.. А в інших галузях науки й техніки?.. Не вдвічі, а, можливо, в десятки разів скоротилися б витрати на дослідження в галузі космонавтики та біології, скажімо, коли поєднали б свої зусилля тільки навіть Радянський Союз та Сполучені Штати!

Наївні, ідеалістичні міркування! Світ поділено навпіл. А на Заході його ще й покремсано на клапті й клаптики, клітинки й цяточки, що намагаються пожерти одна одну, аби вижити. Ось хоча б і цей німець. Хіба він поступиться бодай найнезначнішим своїм відкриттям? У крайньому разі, — як натякнув, — не захоче зазіхати на чужі.

— Гер доктор, чому замислились? Згадали наречену?

— Ні, гер Альйошін: власну лабораторію… — голос його лунав сумно й щиро. — Мене цілий рік переслідують невдачі.

— А в кого їх не буває?.. — Альошину хотілося сказати: “Мене теж”. — Наші семінари не підказали вам якої-небудь вартої уваги ідеї?

— Ні. Крім вашого реферату, нічого цікавого не було… Бачу: ми з вами йдемо паралельними шляхами. Але, на жаль, я не можу розповісти навіть того, що розсекретили ви. — Гешке помовчав, потім сказав задумливо: — Шкода, що ми не можемо об’єднати наші зусилля.

— Та чому ж, — усміхнувся Альошин. — Переїздіть до Радянського Союзу, станете моїм начальником.

— Е, ні, — відповів жартом німець. — Я — капіталіст: мій батько має фабрику оптичного скла… де свого часу працювало аж троє фахівців — він, я і майстер-скловар.

— О, такого “капіталіста” ми неодмінно приймемо!

Але доктор Гешке вже не підтримав тону розмови. Згадка про батька, мабуть, нагадала йому про мету поїздки, а тому, що вони їхали майже чотири години, він запитливо глянув на Альошина.

— Уже скоро, — сказав Сергій. — Лишилося п’ять кілометрів.

“Волга” давним-давно вже зійшла з автомагістралі і м’яко котилася грейдером. Та коли заїхали в ліс, дорога зіпсувалася: машина ледь просувалася глибочезними