Читати книгу - "Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони, Сергій Шнерх"

Коли з дахом було покінчено, я почав думати, що робити далі? Знав, що рано чи пізно про мене згадають. Вирішив подати документи до школи з просьбою зарахувати в 9 клас. Ледве погодилися прийняти, бо вже йшов другий місяць навчання.

Десь наприкінці жовтня мене викликали у військкомат і «запропонували» негайно виїхати в Донбас. Водночас директор школи повідомив, що за пропозицією військкомату мене виключили зі школи. Врятували ситуацію мої обморожені в Німеччині ноги, які в цю осінню пору покрилися мокрими виразками. Лікарська комісія, до якої я звернувся, насилу видала довідку про те, що в шахті мені можна буде працювати тільки після відповідного лікування. Таким чином одержав відтермінування. Відновити мене в школі категорично відмовилися, мотивуючи тим, що багато занять пропустив. Я не здавався і далі продовжував ходити на науку. В цей час моя молодша сестра вчилася в 9 класі і тому мені було легше займатися домашнім господарством і не відставати у навчанні. Наприкінці навчального року я здавав своєрідні заліки з усіх предметів, а потім і іспити за 9 клас. Видно, з Донбасу запитів більше не було і мене залишили в спокою. При проходженні допризивної комісії при військкоматі мене признали непридатним до служби у мирний час і придатним до нестройової — у воєнний. Тому в армії більше не служив, хоча комісії ще не раз проходив.

У 1947 році після закінчення Бучацької середньої школи поступив у Львівський політехнічний інститут на енергетичний факультет. При подачі документів «забув» написати в автобіографії про моє перебування під час війни у Німеччині. Але про це нагадали мені у Першому відділі інституту в час літньої іспитової сесії і повідомили, що за скривання біографічних даних мене виключають з інституту. Зайшов у відділ кадрів за документами. Там сказали, щоб написав заяву про звільнення за власним бажанням, що я і зробив. З гуртожитку не виписався, а продовжував там жити і працювати на всяких роботах у Львові. Їхати додому, де на мене «чекав» колгосп, не було бажання. Коли підійшов час вирішувати, де далі вчитись (у гуртожитку можна було жити тільки тоді, коли вчишся), я побував у декількох інститутах, проте не знайшов собі відповідного. Знову подав документи у політехнічний, але на інший факультет, бо, наївний, думав, що поміж тисячами студентів загублюся. Тепер уже не «забув» вказати в автобіографії про перебування у Німеччині. Видно, на це зразу не звернули уваги і я, після успішної здачі вступних іспитів, став студентом, навіть з виплатою стипендії!

Наприкінці 1949 і початку 50-х років з інститутського гуртожитку все частіше почали «зникати» студенти. Дійшла черга і до мене. А було це так. Коли вийшов з інституту (це було в травні 1950 року), до мене підійшло двоє молодих людей у цивільному одязі і попросили без шуму йти за ними. Ніхто з тих, що йшли поруч зі мною, навіть не звернув уваги, коли ми відділились і звернули на вулицю Дзержинського до будинку обласного КҐБ.

Світлина 8. Дивізійники й Юнаки завжди у бойових рядах. Леонід Легкий у Крутах.

Допити проводили безперервно більше тижня. Слідчі мінялися, не називаючи своїх прізвищ. Розмову вели як у доброму тоні, так і з нагайкою чи іншими предметами тортур і з незмінним свіченням в очі. Їх цікавило, з якою метою повернувся з Німеччини, хто приходив до мене, чи я маю прийти на зв'язок, чому скривав службу в німецькій армії, хто зі мною там був, про зв'язки з підпіллям і з якою метою поширював заборонену літературу. Останнє, може, було пов'язане з тим, що коли вчився в 10 класі, я приніс зі собою «Батурин» Б.Лепкого. На просьбу однієї дівчини дати їй прочитати я погодився. Про це, як виявилося, стало відомо в КҐБ. Найбільше попало мені за це, що «не міг» згадати ні одного прізвища, з ким служив у Німеччині. Весь час я їм доказував, що ми називали один одного по імені і ніколи прізвищами не цікавилися. Перед тим, як мене відпустили, дали можливість помити лице, «підштукатурили» і нагодували. За весь час допитів їжі ні разу навіть не бачив та й не завжди давали воду. Ще раз примусили мене написати розписку про те, що ніколи і нікому не розповім, де був і про що зі мною говорили. На моє запитання, як зможу пояснити в інституті свою відсутність, сказали, що про це мене питати не будуть.

Через декілька днів після повернення з КҐБ зайшов відвідати колегу, з яким не розлучався, починаючи з Монастирська аж до вишколу в Ольденбурзі, і який вчився у Львівському художньому училищі. Товариші, з якими він мешкав у одній кімнаті, мені розповіли, що вже майже місяць як його забрали разом з речами. Тоді я подумав, що це від нього у КҐБ були такі точні дані про мене. Я з ним зустрівся пізніше у Бучачі через два десятки років. Розповів йому про свої підозри. Він клявся мені, що ніколи і ніде мого прізвища не називав. Більше ми ніколи до цієї теми не поверталися, хоч і понині зустрічаємося. Так і не знаю, звідки в КҐБ були відомості про моє перебування в Юнаках.

За наступні два роки навчання в інституті у Львові мене ще багато разів викликали на «співбесіду» в різні місця і завжди у непередбачуваний час. Ті зустрічі вже не були такими довгими і жорстокими, але завжди закінчувалися закликом — «давайте співпрацювати». За це обіцяли посприяти закінчити інститут і одержати добру працю. Не добилися бажаного. 5 березня 1952 року мене знову виключили з інституту. Перед тим викликали до ректора інституту Степана Ямпольського, який пообіцяв мені, що дозволить закінчити політехніку, якщо я через рік-два принесу позитивну характеристику з виробництва. «Пропонував» їхати в Оренбург, де тоді йшло освоєння нових нафтових родовищ і де було легко її заробити. В наказі про виключення мене з інституту зазначалося, що виключено мене за