Читати книгу - "Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus"

вибоїнах, вантажівки з кривими дерев'яними бортами. А заплющивши очі, бачилось інше — рух світляних ліній, і не тільки поряд, на одній з тобою площині, але й рух підземний, глибинний, і рух повітря — струмені вітру також ставали об'ємними й видимими. Весь світ навкруг виглядав рухомим, летючим, спрямованим кудись до невідомої далекої мети. Це було і гарно, і тривожно водночас.

Ззаду відчувся якийсь рух. Ігор повільно озирнувся. Стара жінка у чорному стояла за два кроки, тримаючись за вичовганий прут поруччя. Ігор уперся в неї поглядом, з усієї сили намагаючись не кліпнути.

Чув, як хрипко дихає горло старої жінки. Своє дихання тамував. На секунду зробилося страшно. Зусиллям волі відігнав паскудне відчуття. Повіки від напруги почали дрібненько тремтіти. «Чому інколи можна довго замислено дивитися в одну точку й не кліпати кілька хвилин, а зараз?..» — устиг подумати і кліпнув.

На мить скліпу побачив перед собою молоде і гарне обличчя. Обличчя пильно вдивлялось у нього й усміхалося доброю, ласкавою посмішкою. Розплющив очі. Стара повільно повернулася до нього спиною, трамвай спинився, скреготнув дверима, і жінка вийшла у вологий морозяний ранок.

Трамвай рушив, Ігор притьмом повернувся до заднього скла й з надією заплющив очі. Трохи почекавши, подолавши межу між баченням звичайним і баченням новим, розгледів невеликий стовп рожевого вогню, що рухався десь поза бетонним парканом, потроху слабнучи і розчиняючись у небі. Паркан і крізь заплющені очі виглядав так само бридко й відворотно. Вантажівки теж не міняли свого вигляду. І фабричні труби, оббиті шифером корпуси заводу залізобетонних виробів лишалися такими самими. І трамвайна колія, що бігла кудись у глибину й назад по невисокому глинистому насипу, залитому мазутом, не змінювалась теж. Лише окремі живі істоти — зараз це були виключно люди — мінялись, перетворювалися на щось, чому Ігор ще не міг дати визначення. Та ще те дивне світіння у глибині землі, той летючий рух довкола, десь поряд, але не тут, десь-інде.

Хотілося все добре обдумати. У трамваї це зробити навряд чи вдасться. Тому варто дочекатись наступної зупинки й таки справді пройтися пішки. Хай там що, ну, спізнишся ти на початок репетиції — невелика біда. Все одно твоя роль поки що полягає лише у відтисканні від підлоги й перебіганні з кутка в куток сцени. Нічого нового для тебе Метелецький досі не придумав.

Навіщо йому взагалі ця постановка нікому не відомого, забутого драматурга? Він що, не міг і далі працювати, як інші режисери, ставлячи кожні два-три місяці черговий твір про трудові здобутки та бойові звитяги? Особливо зараз, коли наближається черговий ювілей Великої Перемоги? Онде скільки всяких гарних творів з'являється в літературній періодиці! Щоправда, сам Ігор їх не бачив, але у ті хвилини, коли вмикалася радіоточка на кухні, то окрім попереджень про епідемію та порад, як себе убезпечити від зараження, звідти також линули інтерв'ю з далекими, столичними письменниками, котрі саме й розповідали, як їм нелегко працювалося над черговим романом, чи поемою, чи п'єсою, що її ось-ось поставить котрийсь із відомих, академічних театрів. Лунали фрагменти творів — переважно в авторському виконанні, хоча інколи і з залученням акторів у студії. Актори… Колеги… Перед очима неначе пробіг репертуар рідного театру, щодня бачений на великому полотняному щиті поміж колонами головного входу: «Правда сталевара Терещенка», «Розквітне абрикос на териконі», «Вага серпневого колоса», «Четвертий реактор ввімкнено» і п'єса для дітей «Як звірята спільну хатку будували» по неділях об 11.30. У більшості з цих спектаклів Ігор був зайнятий на другопланових ролях, лише в «Четвертому реакторі» грав досить значну постать інженера з техніки безпеки — щоправда, постать негативну, бо його персонаж намагався перешкодити робітникам у критичний момент піти в радіаційну зону без захисного одягу й устаткування, що його підступно вивів з ладу ворожий агент. Утім, попри його спротив, робітники таки ішли і ліквідовували несправність, хоча й ціною власних життів. У дитячій постановці Ігор задіяний не був, про що часом трохи жалкував, бо, як розповідали колеги, саме на ті недільні спектаклі до буфету інколи привозили вафлі з шоколадною начинкою і їх можна було купити, якщо в антракті, не розгримовуючись, прибігти й вистояти чергу разом з глядачами. До всього, глядачі частенько пропускали акторів без черги. Мами шепотіли чадам: «Диви, оно сам Ведмедик сюди прийшов. Пропусти Ведмедика, він теж їстоньки хоче…» Тоді Віктор, який і грав роль Ведмедика, звідкись із-під шкури-костюма видобував зібгані банкноти й, не знімаючи маски з голови, гарчав до буфетниці: «Валю, мені три пачки цих вафлєй і стакан соку, того, з-під прилавка!» Під прилавком у буфетниці зазвичай стояла пляшка коньяку або доброї горілки, що призначалася для відвідин керівництва та інших надзвичайних ситуацій. Тому Валентина лише криво всміхалася: «Переб'єшся» — і клала на прилавок три хрусткі паралелепіпеди, загорнуті в напівпрозорий сіруватий папір з надрукованим на ньому корабликом. Вафлі потім пречудово ішли у гримерках як вишукана закусь.

Ігор крокував уздовж трамвайної колії, запхавши долоні якнайглибше до кишень куртки. Колючий ранковий вітер обвівав обличчя, ліз за комір і спіднизу крізь светр намагався дістатись до поперека. Всередині було колюче й гірко. Страх повернувся й тихо клубочився повсюдно в тілі — у голові, в грудях, у животі, в руках і в ногах. «Що робити?..» «Мене викриють… Якщо не кліпати, можуть і не помітити…» Від останньої думки повіки самі собою густо-густо закліпали, позбуваючись м'язової втоми, такої невідчутної й непомітної до певного моменту. Поряд прогуркотів трамвай — напхом напханий, аж крізь вікна просвітку не видно, трудящий люд поспішав на ранкову зміну. Десь на сході, трохи вище обрію, між хмарами проясніла рожева смужка — не сонце, а лише натяк на нього, нагадування про світило, котре котиться собі по небосхилу десь там, високо і далеко. Воно таки є і колись набереться достатньо сили, щоб прорватися сюди, освітити й зігріти цей сірий буденний світ. Недарма ж ти й учора надвечір бачив подібний знак, повертаючись у кузові вантажівки з тих важких польових робіт…

Страх потрохи вщух, згорнувся у грудях, проте не зник остаточно. Він тільки притупився, неначе задрімав. «Що зі мною зроблять, коли викриють? Убиватимуть, як і всіх епідеміків… Битимуть усі разом жорстоко, одночасно. По голові, в живіт, по спині, по нирках. Як вистояти, як не датися? Як перетривати? Поки що рятує пудра. А далі? У