Читати книгу - "Сатирикон-XXI (збірка)"

детально й розлого розповідалося про становлення Радянської влади на Ровенщині — короткочасний прихід червоних кіннотників ще до підписання Брестського миру, два десятиліття «під Польщею», коли члени КПЗУ на конспіративних квартирах читали «Правду», нелегально привезену «з того боку», про золотий вересень 1939-го, перші колгоспи, боротьбу селян з німецько-фашистськими загарбниками, а заодно і з оунівськими зарізяками-сокирниками, про щасливий День Перемоги 9 травня, про повоєнне становлення, відбудову та розбудову народногосподарського комплексу області. Авторка трилогії мирно дрімала за столом на сцені, поки вчительки мови та літератури зачитували школярам фрагменти з її творів. Твори ці приблизно раз на десять років перевидавалися «Політвидавом» чи якимись іншими видавництвами і розповсюджувались винятково по книгарнях Рівного та області, певно, що мало користуючись попитом поза її межами. І ось зараз його хоче бачити Степанида Добромолець…

— А вона що… вона іще жива? — питання прозвучало цілком недоречно. Якщо «хоче бачити», то, певно, таки жива, в переносному значенні такої фрази не кажуть навіть співробітники органів.

— Вона зараз тут, в лєчсанупрі, на другому поверсі, в двадцять другій палаті, на спецобслєдованії. У неї був сердечний припадок, десь місяця три назад. І з тих пор вона лежить в лєчсанупрі. Сьогодні вона позвонила в обком і попросила по возможності з вами зустрітися. Їй пішли навстрєчу. Так шо — пройдьомтє, Шлойма Васильович…

Плентаючи між Самчуком і Миколою Івановичем уже знайомим лінолеумним коридором повз тьмяні запилюжені фікуси, Шлойма, про всяк випадок і щоб розігнати туман в голові, пригадав собі головних персонажів і загальну сюжетну канву трилогії Степаниди Добромолець.

Молодий пастух-напівсирота з Полісся Микола Музичук після фронтів Першої світової і Громадянської воєн повертається в рідне село Ремчиці. Його кохана Галя по волі змучених тяжкою працею батьків (і супроти волі власної) вийшла заміж за місцевого багатія-жмикрута. Зустрівшися з коханим Миколою, Галя присягається, що вони будуть разом, навіть якщо задля цієї мети вона муситиме отруїти нелюбого мужа Григорія. Та до цього не доходить — Григорій сам замерзає в лісі, повертаючись напідпитку з ярмарку. Микола й Галя поєднують свої долі, хоча підступний сільський піп отець Герасим і не хоче їх вінчати. Микола з Галею «живуть у гріху», а все село, науськане попом, засуджує молоду пару. Темні, затуркані селяни не розуміють щирих і чистих почуттів молодят. Їх підтримує лише сільський дивак, бідняк Онисим, який іще на початку сторіччя був кур’єром ленінської «Іскри» по території Волині і якось навіть їздив на конспіративну зустріч у Пороніно. Саме Онисим вперше розповідає Миколі про можливість побудови справедливого суспільного ладу без попів і багатіїв, крадькома приносить йому почитати Карлів Марксів «Капітал», іншу заборонену прогресивну літературу. Потім Онисим з Миколою під зшитим Галею червоним прапором виводять сільську бідноту Ремчиць на першу в історії села першотравневу демонстрацію. Викликана попом Герасимом поліція розганяє демонстрацію, заарештовує Миколу й Онисима. Та у в’язниці Микола налагоджує нові, ще ширші зв’язки з міськими революціонерами й за кілька років повертається в рідне село вже переконаним борцем за світле майбуття трудящих всього світу. Наступного дня нападом військ гітлерівської Німеччини на Польщу розпочинається Друга світова війна.

Другий роман — «На волі краще, як в неволі» — розпочинався, згідно із законами серіалу, з того самого місця, в якому скінчився попередній: на узліссі край села пізнього вечора, чи раннього ранку, Галя, зовсім випадково вийшовши по воду, чи там коноплі тіпати, розпізнає в ледь помітній постаті ген далеко в кінці шляху свого судженого. Покинувши посеред дороги відра, чи там коноплі, вона біжить з усієї сили, як американська супержінка Маріон Джонс, щоб, припавши до грудей коханому й відсапавшись, повідомити, що за час його відсутності в них знайшовся хлопчик Василько. Дитинці вже майже рочок, росте здоровеньке, та вищезгаданий зловредний піп Герасим не хоче хрестити хлопчика. «Ну, нехай, і так людиною виросте!» — відповідає Микола і, взявши кохану дружину за білі руки, йде додому, підібравши по дорозі покинуті Галею відра, чи там коноплі. Вдома він виймає з колиски й цілує сина, сідає до столу поснідати, а потім з головою занурюється в революційну діяльність. Трохи більше як за два тижні все село під проводом Миколи виходить зустрічати хлібом-сіллю червонозоряні танки й воїнів-визволителів, єдинокровних братів зі Сходу. З-за клуні на селян позирають з ненавистю місцеві жмикрути-багатії під проводом отця Герасима. Та щасливі трударі не надають великого значення їхній безсилій люті. Нове щасливе життя розквітає у Ремчицях. Люди з радістю записуються до колгоспу, щоб у спільній праці жити-поживати і лиха не знати. Всі без винятку сільські діти йдуть до школи, де молода й гарна вчителька, що прибула разом з визволителями, навчає їх читати і писати. Миколу Музичука селяни-трударі одноголосно обирають головою колгоспу. Їхній вибір схвалюють і на бюро райкому, де Миколу одразу впізнають колишні товариші по в’язничній камері і без кандидатського терміну приймають до лав партії. Головує на бюро райкому колишній сільський дивак Онисим, і орден Бойового Червоного Прапора краплею крові (саме так, «краплею», а не плямою, цей образ добряче здивував Шлойму іще під час прочитання роману й, певно, тому так міцно закарбувався у пам’яті) горить у нього на лацкані піджака. Саме Онисим першим і вітає Миколу, обіймає його й шепоче на вухо: «Знаю — ти гідний. Ти вистоїш. І ти — не зрадиш. Вірю в тебе, Миколо!»

Неповних два роки проіснував у Ремчицях колгосп, яким керував Микола Музичук. І другий роман Степаниди Добромолець закінчувався напередодні 22 червня 1941 року, напередодні початку страшного воєнного лихоліття. В суботу, 21 червня відповідальний партпрацівник Онисим приїхав з району у рідне село і заночував у хаті в голови колгоспу М. Музичука. Сидячи за столом, при чарці він встиг упівголоса розповісти другові-побратимові Миколі про напружене міжнародне становище, про незліченні гітлерівські полчища за Бугом, «ось тут же, недалечко, там, де Волинь…» А прокинулись Микола з Онисимом і перелякана Галя з трирічним Васильком уже від реву фашистських літаків у чистому небі Батьківщини. Онисим негайно від’їхав до райцентру, щоб там керувати евакуацією, а Миколі звелів збирати всіх колгоспників на загальні збори й на тих зборах оголосити про віроломний напад фашистської Німеччини на Країну Рад та про необхідність збройної боротьби.

Вже подолавши увесь довжелезний ліксанупрівський коридор і піднімаючися сходами на другий поверх, Шлойма висмикнув з тайників пам’яті ще й фабулу