Читати книгу - "Віртуалка"

віртуалки (хоча де гарантія, що це не всього лиш добре зіграна сценка) був для них (більш-менш нормальних) вершиною бажань. І тут до іншого чату, того, наділеного найбільшим числом платних функцій, зайшов ТИ. Я не любила ту програму, бо зазвичай нею користувалися сноби. Там була найдешевшою проста інтернет-хвилина. І в той же час там можна було виманювати з клієнта до восьми євро за хвилину. Але таких дурників було мало. Тому я зазвичай працювала у цій системі, тільки коли в інших, такій як PX24 або 777live-girl, не було клієнтів. Але ти увійшов й одразу, ввімкнувши власний звук, по-королівськи кинув запит на мій мікрофон, аби чути мій дівочий голос. Я би цього навіть не помітила, бо настільки була зайнята іншими, але розумна система live-strip пронизливо верескнула, нагадавши мені про грошики, які потечуть від тебе, коли я натисну на дозвіл прослуховування мого голосу. Мої руки були зайняті іншим. А саме – голубим вібратором. Його колір, до речі, був вибраний також за наказом Руперта. Усі наші іграшки мали бути голубими або рожевими, а одяг – яскравим та блискучим. Але я вже навчилася натискати на клавіші, навіть коли мала зайняті руки, – і ти став свідком моїх стогонів. Проте я не звернула на тебе уваги, бо іншим правилом Руперта було не розмінювати постійних клієнтів на випадкових, якщо ти не вмієш робити цього професійно, так, аби той постійний не помітив, що ти вже займаєшся не тільки ним. Тим паче що Міха, який також міг чути мій голос, уже закинув мене у приват і ввімкнув свою камеру. Отож, я не могла ні говорити до когось іншого (хоча часто траплялося і таке, коли говорила до п’ятьох одразу й раділа, коли від них приходили бодай схожі за змістом запитання), ні писати. Але пізніше, коли Міха вимкнув звук, ти запитав: «Пáдон, можна вас потурбувати?».

Тієї ночі мене навідав ще один чудик. Між собою ми називали його Помпадуром. Він завжди сидів на підлозі немебльованої кімнати (підвалу?), стіни якої були завішані садистськими причандаллями для еротичних ігор. Його обличчя закривала потворна червона маска. У його руках – дві ручні помпи, схожі на ті, якими міряли тиск бабусі із радянських фільмів. Одну, ту, котру можна, мов повітряну кульку, надувати, він засовував собі до анального отвору, іншу, що має функції відсмоктувача, прикладав до свого прутня. Від цього він скручувався перед камерою на кам’яній підлозі, затиснувши в обидвох руках два центри своєї збоченої насолоди. Цікаво, ким він є у робочий офісний час? Лікарем, юристом, банкіром?

Тоні, ти полонив мене ще й тим, що не наказував ставати у тваринні пози, не вимагав від мене перверзій. Просто дивився і слухав.

Тобі подобалося у віртуалі дивитися на світ моїми очима. Слухати мої розповіді-описи мене та мого світу. Відчувати реальність такою, якою проживала її я.

Зазвичай іншим (якщо вони не були заклопотані тим, аби вразити мене своїми витівками) було від мене завше потрібно щось хворе. Як, наприклад, чоловікові-панді. Він був урсусагальматофілом [3]. Завжди просив мене показувати йому м’яку іграшку в онлайн, цілувати її, пестити. Він умовляв мене не боятися – кохати своє плюшеве диво, адже типу він того нікому не розповість. Не знаючи, що відразу по слові «плюшева іграшка» у системі перевірки адміна запищало попередження і, думаю, котрийсь із стражів нашого віртуального порядку націлив свій зір саме на мене, в очікуванні того, чи покажу я щось. Розуміючи, що від мене він не отримає його улюбленого зорового подразника, чоловік-панда показував мені свою м’яку плюшеву панду. Тоні, ти можеш собі уявити рожеву метрову панду? Ні, Тоні, ти не можеш уявити величезної плюшевої панди з вмонтованою у неї яскравою, кольору пінк, піхвою із секс-шопу! Він грав її усією своєю ненавистю до жіночих статевих органів. І йому не потрібна була ні я, ні мої думки, а тільки моє споглядаюче подивування. Повір, що навіть бідаці Факміхаелю, котрий наклеював моє фото на обличчя своєї гумової подруги, я також не була потрібною. Бо всі вони мали свій фетиш і просто шукали когось, із ким можна поділитися своєю, мабуть, травмованою у корені, збоченою уявою. Але я чомусь сліпо вірила, що потрібна тобі. Інакше ти не заходив би до мене так часто. Либонь тому, що ти майже весь час мовчав, а коли навіть і писав, то тільки для того, аби попросити мене про щось розповісти. Та й то майже завжди однаковими фразами. Чи не тому, що руки твої були зайняті кермом величезної фури, а айфон, лежачи на сусідньому сидінні, виконував функції радіо.

Ти любив мої розповіді-історії про відвідані мною міста. Інколи навіть говорив, що, засинаючи, уявляєш почуте від мене… Ти хотів знати мої думки. Ти любив, коли я, заведена, коментувала свої дії. Розказувала, що відчуваю, торкаючись набубнявілих сосків або ануса. Ти любив саме слово «анус». Його можна було повторювати для тебе сотні разів.

Тоні, описувати тобі себе – ніби ліпити диво для власного сприйняття. Ніби писати себе для моєї ж совісті. Очищати себе від усіх цих f ckmichreal-ів (трахни мене в реалі) spermaboy-їв, sehenwikser-ів та psychobox-ів. До речі, про останнього, той ще мені типчик. Психоаналітик із дванадцятилітнім стажем. Красунчик. Любитель бодибілдингу та кібердівчаток. Мені він був милий через те, що накручував дорогі хвилини на лічильнику програми. Приходив зазвичай в обідню перерву. На лівій руці обручка, розпанахана сорочка, він був саме із тих небагатьох, котрі не грали у вершників без голови. Він приходив один раз або двічі на тиждень. І, як і більшість постійних клієнтів, залишався на цілу годину.

Для нього я завжди тримала в холодильнику воскову свічку та суничний йогурт. Свічка була призначена для моєї полунички, а йогурт я, потримавши в роті, доки він не ставав рідким і теплим (Господи, що нагадувала йому та гидотна рідина?), повільно випускала, не випльовувала, а саме випускала на свої великі – 75С (мрія більшості чоловіків) груди. Втираючи масажними рухами той молочний продукт у свою шкіру, виробила до нього таку відразу, що й донині не можу їсти ні суниці, ні бодай щось суничне. Він же, той Психобокс, кайфував, приймаючи поодинокі телефонні дзвінки