Читати книгу - "Сполохи [Літературна критика та есеїстика]"

Точна дата смерті Ігоря Римарука — 3 жовтня 2008 року — з’явилась в українській Вікіпедії буквально через кілька годин потому, як ця смерть настала. Мій мобільний телефон не замовкав ні на хвилину — дзвонили переважно ті, хто, як і я, не міг вмістити цієї новини, хто, як і я, був «вісімдесятником», тобто увійшов до простору літератури через двері Римарукового кабінету. Після того, як ми втратили Соломію Павличко, це була, либонь, друга така наша смерть. Несправедливо зарання і неспростовна, вона дивилась на нас дедалі ряснішими Ігоревими фотографіями і віршами, що з’являлись у блоґах та на сайтах. Вона розсилала електронні листи. Вона дзвонила.

По кому був цей подзвін? По чому? Може, по залитих сонцем 80-х, коли в розчинені навстіж вікна редакцій залітав довгожданий вітер перемін і ворушив аркуші з нашими — найкращими в світі, аякже, — віршами. По тому, що заповідалося як свобода і безмежна у своїй відкритості навсібіч можливість творчої самореалізації. Народжені в пітьмі радянської печери, ми вперше вийшли на денне світло, одночасно з публікаціями розстріляних у 30-і, репресованих у 70-і. Падали залізні завіси, розсипалися мури, відкривались кордони і спецсховища. І ледь зсутулений чоловік з довгим, як у рок-музиканта, волоссям, глухуватим голосом і напрочуд приязним поглядом з-за скелець окулярів упорядковував нашу першу спільну антологію, котра так і називалась: «Вісімдесятники». З ним можна було говорити годинами. Читати вірші. Пити холодне вино. Блукати Подолом. У нього можна було переночувати і позичити гроші. Його просто не могло не бути! Я ніколи не мав брата, але завдяки Ігореві Римаруку добре знаю, що означає це слово — і як багато за ним стоїть. Думаю, ці слова могло би повторити все наше покоління.

Ігор Римарук та очолювана ним «Сучасність» стали у 80-х прямими спадкоємцями Миколи Зерова і «Книгаря», тобто духу неокласичного модернізму 20-х років XX ст., назавжди, здавалося, знищеного сталінськими репресіями. Ми не раз говорили з ним про необхідність зрозуміння цієї таємничої тяглості традиції, що долає історичні прірви і зяяння, про передання незримого дару, який єдиний може зобов’язувати. Як і Зеров, Римарук був ученим поетом, він легко підхоплював і продовжував щойно розпочату цитату, кохався у виписках і «тлустих томах», належав, кажучи словами того ж Зерова, до «тугих бібліофагів». Його поезія зачаровувала не тільки вишуканим звукописом, а й зримо явленим синтезом архаїчних пластів мовлення з модерними поняттями та реаліями, коли, скажімо, чорні щити, черлені ворота і жупани невимушено сусідували з разюче сьогоднішнім порівнянням: «Тільки ж ліс попід сивим верхів’ям гори — як зелена пов’язка чеченця». Вона мала чітко визначеного адресата — філолога й естета, може, так само поета, здатного належним чином оцінити численні перлини Римарукової «гри в бісер» — епіграфи й приховані цитати, лукаво замасковані персоналії, натяки на події та книги… Просотана безліччю звукових і смислових відлунь, текстура Римарукового вірша нагадувала полегшений віддих мови, звільненої від тягаря необов’язкових слів та натужних спроб навантажити поезію якимись іншими завданнями, окрім її власних. Слухання або читання такого вірша завжди мало в собі щось від сакральних хвилин побожного споглядання течії часу упродовж снігопаду. Коли відчуваєш, що вірш — діється, як діється молитва або літургія. Адже справжня поезія — це завжди явлені час і буття, вища притомність чування серед хай там якої тривалої ночі. Може, якраз через знання про цю недремну природу поетичного слова, змушеного чатувати в нічному часопросторі безбожності, у творчості Римарука так багато віршів, присвячених власне ночуванню ночі — і перебуванню та збуванню її в самотньому безсонні, в колі побратимів, у грі в бісер прихованих цитат та слів, у співі, врешті («А те, що живий, — серед ночі засвідчує страх…», «Радісно й покірно серед ночі…», «Ми надійшли — чи скопом, чи вертепом…» та багато інших).

Ця стримана урочистість нічних чувань далека від патетики або дидактизму, вона радше має в собі щось від уяснення, якраз цим прямуванням до ясності приваблюючи і повчаючи. А поза тим, що Римарук був чудовим гравцем у бісер, він мав неабиякий талант і до інших ігор, не цураючись пристрасті азарту і не уникаючи гірких солодощів ризику. Окрім нічних, його вірші знають іронічні й самоіронічні інтонації, що не раз межують з переходом до карнавального реготу і вседозволеності, ба навіть до блюзнірства, як от в одній з останніх книг «Бермудський трикутник». Можливо, це раблезіанство — реакція поета на безперебійне «базікання» епохи нігілізму, який урівнює всі слова та речі, спустошуючи їх до одноразового вжитку, роблячи однаково легковагими й неістотними, порожніми всередині означниками, за якими не стоїть жодного означуваного — Бога там якогось, якоїсь батьківщини. Або ж відповідь на історичний збій, що стався в цій батьківщині одразу після 80-х, призвівши до підміни понять «понятіямі» і до тривалих блукань манівцями — аж до сьогоднішнього дня.

Проте є одна незаперечна й універсальна істина, якої не обіймуть жоден Танатос і жоден абсурд. Усі вірші пишуться в теперішньому часі. Читаючи й перечитуючи їх, ми завжди в той час потрапляємо. Ми потрапляємо в час, у якому Ігор Римарук — живий. І саме через це ми ніколи не будемо говорити про нього як про відсутнього — навіть знаючи точну дату на хресті й у Вікіпедії.

Як окинути поглядом творчий шлях поета, тривалістю